Альош Штегер - Прощення

у сад, я валився на коліна — й копав, аж поки не викопував таку велику яму, що міг повністю в ній сховатися. Часом копати землю було так тяжко! Земля була або занадто мокра, або занадто тверда, взимку ґрунт промерзав. На ложечці був напис «ALL IS GEISTIG»; я й досі пам’ятаю, як мені текла кров з мозолів на долонях. Та батькові було байдуже. Я радів уже тому, що він мене відпускав живим. І тепер я вдячний «Великому Оркові» за те, що він не відбирає у мене життя. «Великий Орк» — мій справжній батько. Веде мене в кукурудзяне поле, дає нагайку та ложку, і тепер я караю інших. Ні, ніхто ніколи мене більше не вдарить, ніхто ніколи мене більше не вдарить.

Фаркаш кидається на підлогу, обхоплює голову обома руками. При цьому стає видно частину тату нижче його спини. Роза здригається.

Білий розстібає ремінь на штанах адвоката й оголює сідниці. Там витатуювані сіамські близнюки — одне тіло з двома головами.

— Звідки це в тебе?

— Дайте мені спокій, дайте спокій моїм сідничкам, мені боляче! — кричить Фаркаш, довкола рота виступає піна.

— Ми тобі нічого не зробимо, Фаркаше, ти тільки скажи нам, звідки в тебе це тату! — кричить Білий.

— Це зробили мої брати. Вони мене по-справжньому люблять.

Білий тре горло, дивиться на Розу. Вона спочатку аж оніміла, та тепер ходить туди-сюди кімнатою і, здається, ось-ось вибухне від гніву.

— Ти був у Балатонкенеше? — кричить Білий. — Ти колись раніше нас бачив?

— Того вечора, коли було велике посвячення. Верховний жрець мав би тебе вбити, він мав би вбити вас обох. Та в тебе був знак, і ми дуже налякалися, його побачивши, тож покинули вас обох там лежати. Не треба було цього робити, але страх перед знаменням на твоїх грудях був надто великим.

— Який то був знак? — питає Білий, сильно тручи груди.

— Знак повернення. Він рухався твоїм тілом і захищав тебе. Ніхто не має такого знаку. Тільки найвужче коло посвячених знає про такий знак, але ще ніхто й ніколи не бачив його на людині.

— Яке повернення, хто чи що повернеться? — допитується Білий.

З вирячених очей Фаркаша сльози ллються разом із кров’ю. Він виглядає жахливо, два струмки крові, змішаної зі слизом, стікають його напруженим перекривленим обличчям.

— Ні, відпустіть мене, не бийте. Ось ваша кукурудза, ось вона тут… Ні, не мене, вбийте її, вона близнючка, вона — диявольська близнючка! — кричить Фаркаш і вказує зв’язаними руками на Розу.

Лють, яку відчувала Роза, змінюється безсиллям. Жінка сідає, плаче. Білий намагається її заспокоїти, торкається, Роза починає кричати, зривається на ноги і правою рукою щосили вдаряє по дверцятах шафи.

Ті від удару тріскають.

— Глянь на неї! Я ж кажу: вона — відьма, убий її, убий! — Фаркаш аж вищить і труситься. Довкола рота все біло від піни і слини. З очей щоками струменять два потічки крові.

— Замовкни! — кричить раптом Білий і б’є Фаркаша, той падає на підлогу.

Білий хоче обійняти Розу, але вона відштовхує його так сильно, що він падає на Фаркаша. Роза знову сідає на ліжко, плаче. Білий підводиться, дістає з кишені пудреницю, бере одну з темних кульок драже.

— Що ти знаєш про «Великого Орка»?

— Він тут. Він усюди. Він прийшов, щоб набити тебе, бо ти був неслухняним. Хто неслухняний, того покарають.

— Скільки людей у Балатонкенеше знають про «Великого Орка»?

Фаркаш важко встає на коліна. Він весь закривавлений. Починає дико реготати на весь голос.

— Ти, неслухняний хлопчиську, ти нічого не знаєш. Ти не послухався мого татуся Орка? Я, і тільки я — синочок Великого Орка. Мариборського Великого Орка. У мого татуся багато братиків. У кожному місті мій татуньо Орк має великого братика. І кожен братик мого батечка теж має багато маленьких синочків.

Фаркаш починає реготати ще дужче. Падає на підлогу й качається в істериці. Кров з очей тече дедалі сильніше.

— Хто з мариборців туди входить?! — кричить Білий і дає Фаркашу ляпас. Чоловік починає кашляти і звиватися, кров струменить.

— Не допомагає, сироватка перестає діяти, — каже Білий, дивлячись на Розу. — Відпускай його.

Білий вкладає дражину в тремтячу рукавичку Рози. Роза уважно дивиться на Білого, просто дірявить його несамовитим поглядом.

Незабаром Ласло Фаркаш звивається від корчів. Щось густе піднімається з його тіла і пливе кімнатою. Фаркаш на мить завмирає, лежить нерухомо, а тоді біснувато кричить. М’язи на обличчі напружені до краю, вени набрякли, очі вирячені, із роззявленого рота летить слина. Та через якийсь час він замовкає й не видає жодного звуку. Безголосий крик — ось усе, що лишилося в державного прокурора Ласла Фаркаша після того, як його душі були звільнені.

Близнюки

Повернувшись до готелю, Роза, не зронивши ні слова, йде до свого номера, хряпає дверми і двічі повертає ключ у замку. Білий кілька разів стукає в ті двері. Відповіді нема. У своєму номері Білий приймає дві пігулки, запиває їх мінеральною водою, потім — ще дві. Бере до рук місцеву газету, але не дочитує навіть статті на першій сторінці, бо засинає.

Прокидається серед хмари сигаретного диму. На кріслі біля його ліжка сидить Роза Портеро і курить. У її лівій руці напівпорожня пляшка віскі.

— Скажи мені, ти теж віриш? — питає Роза глибоким, грубішим, ніж зазвичай, голосом.

— Вірю в що?

— Ти теж віриш, що ми — близнюки, меншовартісні, бо у нас тільки одна душа?

— Чому ти питаєш такі нісенітниці, Розо? Ти ж добре знаєш відповідь.

— Тоді чому ти був там, Адаме Білий? Блін! Чому тієї ночі ти був там? Щоб убити мене?

Білий випрямляється в ліжку.

— Ми обоє тут, разом, живі та здорові, Розо.

— Живі? Можливо, лише ти живий. Можливо, я взагалі не здатна бути живою, принаймні не настільки живою, наскільки живі ви, люди, що вартуєте більше, ви — повноцінні люди з двома душами.

— У це вірять лише члени культу Близнюків, Розо! — каже Білий.

— А ти, Адаме Білий, у що ти віриш?! — кричить Роза. — Що в нормальних людей — мільйон душ, а в кожного близнюка — лише півмільйона? Що ми, близнюки, — підраса людської раси?! — горлає глибоким, хрипким голосом Роза.

Білий мовчить.

Роза починає плакати. Білий якийсь час за нею уважно спостерігає, тоді гладить по голові. Мокрі Розині повіки піднімаються. Білого на мить лякає її скляне око — реакція, яка його самого дивує, але він цього не показує. Як він може злякатися чогось аж так знайомого? Однак Роза зауважує. Зніяковіло відсторонюється.

— Ти такий же, такий же, як і всі інші. Я винна. Ти не знаєш, скільки разів у житті я питала чому. Чому все це відбувається саме зі мною? Я замкнена в скляній шафі, Білий. Там, за її межами, — світ, звичайний, повсякденний, відносно нормальний світ. Але тут, усередині, у скляній клітці, наді мною вчиняють найжорстокіші експерименти. Просто поглянь на мою руку.

Роза стягує рукавичку з правої руки. Суглоби на металевих пальцях, дроти, механізми проглядають крізь тонкий шар штучної шкіри.

— Глянь, це я! Я не людина. Я — рештки людини. Я — те, що інші