Альош Штегер - Прощення

приховане? Те, що в усіх перед очима. Те, що ми з тобою бачимо на гербі, можуть побачити одиниці, які мають певні знання, а для решти — це просто фіалки, і пташки, і замки, яких уже давно не існує.

Роза Портеро заплющує очі і знову перехиляє пляшку. Довгі ковтки. Потім порожня пляшка повільно, з тупим звуком падає на витертий готельний ковролін.

— Коли я була у в’язниці, пережила галюцинації. Мене на довгий час залишали в суцільній темряві. І я по два-три дні не бачила світла. Тоді вже не знаєш, що сон, а що вигадка. Лежиш зв’язаний і чекаєш, поки вб’ють, або поки тебе поглине навколишня темрява. У той час мене кілька разів навідувало дуже чітке видіння. Не знаю, чи мені снилося, чи то були галюцинації, чи просто уява: я лечу далеко звідти на величезному космічному кораблі в оточенні людей, сповнених очікувань та надій. І що частіше я відтворювала в пам’яті цей образ, то реальнішим він ставав, — єдина річ у темряві, яка давала мені надію та бажання не вмирати, йти вперед, далі. Й одного разу мене витягли з цієї темряви. І там був ти — той, хто мав принести мене в жертву.

— Я не очікував, що вони вимагатимуть від мене чогось такого під час ініціації. Минуло вже багато років, відколи я відійшов від саєнтологів. Це було нелегко, вони не люблять, коли хтось виходить з їхнього складу. Я мав досить високий статус в ієрархії, і вони дуже ускладнили мій вихід. Вони тримали мене завдяки моєму майну. Але я був рішучим і залишив їм практично все, що мав, — і почав спочатку. Якийсь час я не хотів нічого й чути про жодну релігію, про душі чи минуле. У Леобені я працював графічним дизайнером і знімав короткі рекламні ролики для різних компаній. Потім став навідуватися отой угорський бізнесмен — власник компанії, яка поглинула нашу, — і розповідати про культ Близнюків. Спершу я сміявся над ним. А він приходив щомісяця з перевірками. Після перевірки завжди виявляв бажання пообідати зі мною. Не з директором нашої студії, зі мною. Як і інші, я спочатку думав, що хлопець — гей. Але він не гей. Він дуже розумний чоловік, постійно розказував мені про культ і, врешті, чимось зацікавив мене. Він дійсно вірив, що в кожної людини є дві душі, тільки у близнюків — одна, бо вони — плід помилки, і душі, призначені для однієї людини, розділяються на двох. До того ж секта була дуже міцно пов’язана фінансово, її члени допомагали одне одному, і на той час перебувати в їхній мережі було для мене дуже доцільним — я потребував грошей. Я й уявити не міг, що секта під час ініціації нових членів вимагає від них убивства близнюків.

— І замість того, щоб убити мене, ти вирішив тікати зі мною.

— Так, але ж далеко ми не втекли. Заболочене озеро, багно, — а ти, пригадуєш, після багатотижневого поневіряння в підвалі була такою слабкою, що навіть не могла рівно ходити.

— Я була переконана, що нас обох уб’ють. Але вони нас просто оддухопелили по голові й покинули лежати на березі того озера.

— Для мене повна загадка чому.

— Адаме, знак, про який говорив Фаркаш, покажи мені його.

— У мене його немає.

— Я не вірю тобі. Покажи!

Білий підводиться і знімає сорочку. Роза торкається його. Холодні пучки її металевих пальців повільно повзуть між волосинками на його грудях.

Роза пригортається до Білого.

— Справді нічого. Я не розумію, Адаме.

— Я теж не розумію, Розо, але в деякі речі ми, очевидно, повинні вірити сліпо.

— А ти, Адаме, ти віриш у нас? — запитала Роза.

— Розо, я…

— Нічого не кажи, Адаме, нічого не треба говорити. Я знаю, ти мене не любиш. Але якщо ти не можеш любити мене як людину, то сьогодні ввечері люби мене як машину.

«Маркс»

Білий дивиться на годинник: пів на восьму. О сьомій було відкриття виставки в новій міській галереї «Маркс». Досі вже, напевно, закінчилися всі промови. Гості кинулися до накритих столів, оглядаючи нові приміщення. Білий давно мав би бути там і перехопити Павела Дона Ковача, директора «Культурної столиці Європи», бо, якщо він цього не зробить, це буде катастрофа. Голова Рози, її кучері спадають на голий торс Білого. Металева права рука спочиває нижче його пупа, на пряжці ременя. Ні, нічого такого не сталося, не станеться, не може статися. Є почуття, які знаходять свій відгук, а є почуття, які розверзають безодні, куди людина летить стрімголов. Розине дихання, запах алкоголю; її тверде тіло — це тварина, яка спить, віддана на поталу виснаженості, безпорадності та кошмарам. З того, як тремтять її опущені повіки, Білий висновує, що Розині сни саме жорстоко граються з нею.

Білий повільно перекладає Розу на ліжко поруч і вкриває. Натягає сорочку. З кишені Розиної шуби бере пудреницю і кладе до свого чорного портфеля. Дверна ручка сильно скрипить, але Роза спить глибоко, не ворушиться. Перед дверми готелю «Орел» група хлопців. Вони перевдягнені в циганів, курять. Сильний запах трави. На вулиці ще кілька людей. Від яток з напоями на Замковій площі гримить народна розважальна музика. Кілька п’яних окриків, три пари стоять навколо чоловіка, що грає на акордеоні. Світле волосся стирчить вусібіч, чоботи на високих підборах тонуть у снігу, густа суміш парфумів, похмурі погляди супутників, які в кожному бачать суперника. Пісна п’ятниця. На мосту хтось продає пампушки за півціни — сморід старої олії чути здалеку. Троє хлопців на велосипедах з п’яним реготом мчать через міст. За ними гуркіт: на мотузці підстрибує кілька консервних банок. З Лента рікою вгору лине дзеленькотіння дзвоників ряджених. Ліхтарі мерехтять, злегка потепліло — і враз здається, що зима не триватиме вічно.

Перед входом до галереї покинутий будівельний майданчик. Заметені снігом екскаватори сумно схилили свої іржаві ковші до землі. Вузька стежина, освітлена смолоскипами. Палети цегли та купи щебеню закривають напис «Культурна столиця Європи». Здалека долинає гудіння, наче в осиному гнізді. Ліхтарі, велика тераса, вид на ріку й освітлене місто, люди, які курять, розмовляють. В останній момент Білий уникає зіткнення з чоловіком, що йде прямо на нього, ні на міліметр не відхиляючись. Чоловіка зупиняє Павел Дон Ковач, шепоче щось на вухо, той стенає плечима.

— Побачимо, — все, що чує Білий та інші. Адам розуміє, що це — мер Вода, який у супроводі двох охоронців уже покидає урочистий захід.

— Дон?

— Гей, Білий, long time no see[12]. Чим займаєшся? Добре, що ти тут. Наша нова галерея красива, хіба ні? Гадаю, не страшно, що біля галереї так і не побудували нового театру, як планували спочатку, але тобі, напевно, це не подобається.

— А що, планувався новий театр? — запитує Білий.

— Ну так, а ти не чув? Театр і багато іншого. Ти ж знаєш, як це відбувається в нашій столиці: поки воно на папері — все можливо, все жива матерія.

— Жива, так, — каже Білий.

— А потім замість п’яти зірок врешті отримуєш кімнату, що пропонує сільський туризм. Що вдієш? Головне — ми в теплі. Сьогодні день перемоги, ми успішно спустили на воду нашу КСЄ, відкрили галерею, ніхто нічого не