Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

Дядя Міша теж пив, ще більше, глибокими запоями. Років через п’ять він почав серйозно хворіти — цукор, казали. Через два — зліг, а ще через рік — помер, тихо, на своєму ліжку біля грубки, зменшившись у декілька разів.

Сам Макар, щойно не стало великої країни, дав драла зі своєї частини, дещо звідти прихопивши. Із Хабаровська додому діставався кілька місяців, торгуючи тим, що прихопив, чи ще чимось. Його попервах шукали, а потім, коли стало вже цілком очевидно, що то — інша країна, перестали, однак паспорта отримати він не зміг. Коли Макар нарешті потрапив додому, схудлий, із землистим обличчям, зі слідами чиряків на руках — йому шкодив той вологий клімат, і він там гнив живцем, — я ледве його впізнав. Він подорослішав і дуже змінився, не тільки зовні. Я теж змінився, хай і не так, але все ж. Ми привіталися біля нашого паркана, недовго про щось поговорили й розійшлися.

Трохи відгодувавшись на мамчиних харчах, Макар невдовзі зник, але тепер уже з дому. Рік про нього не було ані чутки. Хтось мигцем бачив його в місті на ринку і, зваживши на одяг та оточення, записав у бандити. Та в ті часи всіх, хто відрізнявся від бомжів і сільських, охрещували рекетирами. Але в Макара зроду не було бандитської жилки, і, знаючи його пристрасть до азартних ігор, грошей та шахрайства, я зрозумів, що він, скоріше за все, став ігровим. А через рік я вже сам його зустрів — на вокзалі. Я спізнювався на електричку додому і швидко йшов до перонів, він теж кудись поспішав, але в зворотному напрямку. Ми спершу розминулися на невеличкій вокзальній площі, повній люду, і не відразу впізнали один одного. Потім одночасно зупинилися — й обернулися. Макар тепер більше був схожий навіть на бомжа, а не на селянина — принаймні я, бідний студент-першокурсник, порівняно з ним був просто франтом. Певно, в його житті щось черговий раз круто змінилося і, судячи з його загнаного погляду, він не дуже хотів про це розповідати. А я дуже поспішав, і ми, кілька секунд постоявши отак і подивившись один на одного з відстані десяти метрів, розійшлися — кожен у свій бік.

Через кілька років Макар повернувся додому, до мами. У селі він пив, як усі, і захрясав у боргах, а потім знову щезав. Коли його не було, регулярно приходили й приїжджали його кредитори. Тьотя Катя спершу виплачувала його борги, поки могла, а далі — просто плакала. Вона до того часу вже геть погано ходила. Але оскільки завод знову закрили, пенсія була мізерна, то ходити їй доводилося дуже багато. Взимку — до лісу по хмиз (газ вони не провели — не було грошей, вугілля теж безкоштовно ніхто не дасть, а якщо не топити печі, то зовсім холодно жити). Влітку в лісі вона збирала шипшину, кизил і ще щось там, а також копала людям городи, щось вирощувала на своєму, й усе везла на ринок у місто на електричці — а до неї, як і до лісу, ой як неблизько. Заробить копієчку — себе нагодує й онучку, і Макара, якщо він удома. Багато за що вона бралася. Ноги ледве ходили, а бралася. Від свіжої, огрядної тьоті Каті зосталася сама хустка та хворі ноги якоїсь старої баби, а які очі в неї були, я не знаю — у них я старався не дивитися.

Макар, поки був ще нівроку, в більш-менш кондиційному стані, устиг кілька разів підженитися. Дами, звісно, були ще ті, але за пляшкою — саме те, що треба. Щось там балакали про малолітню дитину, яка померла, але я не дуже знаю. Макар же помалу спивався і скочувався. Наречені, навіть останні з останніх, ним перестали цікавитися. Він десь намагався підпрацьовувати — у матері гроші були далеко не завжди, а в борг уже ніхто не давав. Якось зимової ночі, десь — не в нашому селі, а, здається, в місті — він замерз п’яним і відморозив ноги. У лікарні через гангрену йому їх відрізали до колін. Довго не виписували, потім довго ніхто не міг його перевезти, потім він лежав удома. Та врешті-решт Макар вийшов і почав кульгати вулицею на своїх кульшах. Пенсію за інвалідністю він оформити не міг, бо відтоді так і не отримав паспорта, але перестав дуже пити.

Я хоч і нечасто навідувався тоді в село, та якось ми зустрілися. На той час я вже мав, як на зло, гарний автомобіль, та їздити селом і бачити ошкірені лиця деяких односельців, які вважали, що я вкрав авто особисто в них, було не дуже приємно. А тут ще й Макара зустрів. Він досить бадьоро чеберяв вулицею, а я їхав йому навстріч. Я зупинився, він підійшов, вікно було відчинене. Макар оперся на дверцята і ми привіталися. Я сидів, він стояв на своїх напівногах — наші обличчя опинилися на одному рівні. Мене це вразило, я не знав, про що говорити. Макар закурив, сказав щось доброзичливе, і ми відразу замовкли. Він жмурився на літньому сонці, і нам нічого було сказати один одному — як тоді, на вокзалі, або ще раніше, біля паркана. Ми постояли трохи, потім я поїхав, а він пішов своєю новою, розхитаною й «купіруваною», ходою.

Та остаточно Макар пити не перестав і ближче до зими знову десь заснув на вулиці п’яний, замерз і вмер. Не знаю, чи побивалася за ним тьотя Катя, мене тоді не було, та обличчя її наче й не змінилося — на нього вже давно було страшно дивитися — хіба що стало ще чорнішим.

Підросла й, ледве скінчивши дев’ятий клас, поїхала від своєї бабці й остання онучка. Валерка зі Свєткою, вважай, більше не приїздили. Минуло кілька років — і баба Катя теж померла. Прибігла сусідка і сказала, що тьоті Каті погано. Прийшли подивитися і зрозуміли, що їй не погано — їй уже байдуже.

Їхній дім тепер порожній і розтрощений, город заріс, дерева засохли, вода і світло давно відрізані. Там намагалася жити якась сім’я, але всередині так уже все зогнило, що відновити навряд чи вдасться, і грошей, як завжди, немає — от вони й пішли геть. Кажуть, що Валерка хоче повернутися з міста, але я не вірю, та й жити в будинку вже не можна.

А паркан — там, де й був, і прогнута сітка є, от тільки перелазити вже ні до кого.

Олег Сенцов

«ЖЫЗНЯ»

Автобиография (в литературной форме)

Родился в понедельник, 13-го числа. Наверно, оттого и жизнь проходит весело.

Детство было как детство — светлая пора. Вырос в деревне, в полуинтеллигентной семье: мать — воспитатель, отец — шофер. Жили небогато, но плохого вспомнить нечего.

В школе я учился хорошо, в классе был первым. Много читал. Уроки делал, но не зубрил — выезжал на хорошей памяти и тяге к знаниям. В классе был отщепенцем. Худым. Били.

В 12 лет сильно простудился. Простуда дала осложнение на ноги — полиартрит. Отнялись. Полгода лечения — снова стал ходить.

В старших классах спорил с учителями — иногда по теме, иногда просто дерзил — раздражают люди, которые считают себя умнее других, но таковыми