Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

врешті поступилися в наших умовах до десяти хоча б індійців, ну або двох таких от самомашинок. Макар вочевидь не хотів світитися в цій угоді, але я думаю, що у разі успіху він розраховував мінімум на п’ятдесят відсотків од прибутку. Та хлопці відповіли мені, що за той час, поки я бігав по двору, солдатиків у них не додалося, а міняти два мікромоторчики на дві готові машинки, для яких ці моторчики хай і головна, але не єдина частина, якось зовсім не вигідно. Чи вигідно мені віддати їм ці мікромоторчики задарма, вони не сказали, а я не спитав. Урешті-решт обмін так і не відбувся, а моторчики, що так раптово виросли в ціні в моїх очах, випадково потрапили під дощ, розбухнули, з них полізла іржа, і вони поїхали на смітник. А мені через рік, на день народження, подарували танк, із пультом керування, який, звісно, кріпився до нього досить коротким, метровим, дротом. Та зате тим дротом було зручно смикати й поправляти танк, якщо він десь застрягав. На вулицю танк не виїжджав, він був кімнатним.

У Макара була велика родина. Його батьки — дядя Міша і тьотя Катя — були натуральними хохлами, з відповідною вимовою та звичками, вони переїхали в Крим звідкись із України. Усі досить огрядні, особливо тьотя Катя, і справжні колгоспники — попри те, що вона пропрацювала все життя в місті, на заводі, в якомусь важкому цеху, і, незважаючи на свої хворі ноги, їздила туди щодня автобусом. Дядя Міша був товстий не рівномірно об’ємно, як його дружина, — у нього просто було пузо, і він ходив із ним перевальцем. Але ходив він мало, бо працював шофером на самоскиді й частіше сидів за кермом. Ще Макар мав сестру і старшого брата. Сестру звали Свєтка, вона була років на п’ять старшою за Макара, досить дурна й негарна (найяскравішими в її зовнішності були вугри — вона їх постійно намагалася вивести й, мабуть, тому не могла перемогти). Але Свєтка хотіла стати співачкою, фанатіла від Софії Ротару й збиралася вступати кудись туди, де вчать на співачок. Мої двоюрідні сестри, приїхавши до нас на літо, прочули про це Свєтчине бажання й, звісно ж, скористалися нагодою влаштувати перевірку її співочих талантів — щоб вона трохи потренувалася перед іспитом. Пізно ввечері Свєтка давала концерт, стоячи зі свого боку паркана, ну а з нашого боку під кущами лазили рачки й душили в собі регіт дві малолітні інтриганки, адже слухати стоячи, як співає Свєтка, було неможливо. Приблизно так само її потім оцінила й приймальна комісія, яка бере в співачки, але, як з’ясувалося, не всіх, — і Свєта, як і її мама, пішла працювати на завод. Зараз по телику тільки й показують ідіотів без голосу і слуху, які лізуть у всілякі шоу для талантів, але тоді це було щось дуже новеньке.

Старший брат Макара, Валерка, теж був із простих — не освічених і не обдарованих, зате й без амбіцій. Він одразу після армії пішов працювати водієм у колгосп, як батько. Потім одружився з місцевою вчителькою, народив із нею двох дітей — розумненьку дівчинку з величезною родимою плямою на півобличчя і звичайного хлопчика.

У нашій родині вихідні рідко відрізнялися від буднів, а в Макарів, коли все це сімейство збиралося разом, частенько було дуже галасливо. І я не можу сказати, що ми надто дружили сім’ями, як це роблять у місті — ходять у гості одне до одного або їздять кудись разом. У селі хороші сусіди живуть як одна родина, тільки й того, що паркан, та гроші зберігають в окремих подушках. Це вже не сусіди, це вже рідня. Так було й у нас із Макарами.

Я знав Макара все життя — це його кличка, утворена від прізвища, а коли трохи підріс, то з подивом виявив, що в дорослих теж є прізвиська або клички. І батька Макара, дядю Мішу, його друзі теж кличуть Макаром — бо ж прізвище в них одне, а дорослі — це лише діти, які підросли, але думають часто так само.

Макари завжди харчувалися дуже добре. Навіть не те що добре, а просто багато їли. Ага, ось так краще: їли просто й багато.

Тьотя Катя після роботи завжди йшла з магазину з величезними клунками — якщо хліба, то шість буханців, якщо молока, то стільки ж великих скляних пляшок. Тому в їхній родині всі були дуже відгодовані, але найбільш відгодованим був, звісно ж, Макар — мій Макар. Він був більший і за батька, і за брата, і у вісімнадцять років, перед армією, мав вигляд майже під тридцятку.

Коли Макара забрали в армію — це було в 90-му році, за рік до розпаду СРСР, — то навіщось відправили служити на Далекий Схід. І ось його батьки дізналися, що сина посилають на інший бік країни, і що він полетить разом з іншими призовниками цивільним літаком, і що можна приїхати попрощатися в аеропорт. Вони дізналися про це в останню мить, автомобіля в них свого не було, і ми поїхали нашим. Тьотя Катя зібрала дві торби їжі, і ми з ними та моїм батьком приїхали в аеропорт. Однак чи то вони переплутали час, чи то спізнилися через приготування їжі, але ні призовників, ні Макара ми вже не застали. Я побіг сходами на другий поверх, щоб зверху знайти друга в натовпі, та бачив тільки дядю Мішу й тьотю Катю, які розгублено шукали сина на відкритому майданчику, перед зоною вильоту. Дядя Міша зі своїм пузом перевальцем походжав серед пасажирів, а тьотя Катя на пухлих і товстих ногах розгублено дріботіла з клумаками в руках, куди, окрім домашніх продуктів, скоріше за все, вона турботливо поклала ще й цигарки та пляшку самогоночки. Та Макара ніде не було — він уже полетів. Ми, ще трохи походивши й пожурившись, поїхали додому.

А потім луснув і розсипався Союз — і луснуло й розсипалося життя в дуже багатьох. Стало неймовірно тяжко жити практично всім, у тому числі і нам, і Макарам. Та їм надто вже не щастило. Свєтка, невдало вийшовши заміж за зовні нібито й нормального, навіть досить симпатичного — на відміну від самої Свєтки, хлопця із невеличкого містечка, жила з чоловіком погано. Він виявився неврівноваженим і нервовохворим. Я бачив його лише раз чи два і якось, стоячи за ним у черзі по хліб, довго дивився, як він постійно смикає головою й плечима без жодного приводу, — було очевидно, що з ним щось негаразд. Потім він почав ще й пити, бити Свєтку й виганяти з дому. Вона періодично поверталася з маленькою донькою до батьків — іноді з машиною речей, іноді без нічого. Так тривало, поки дитина не підросла й не стала жити в тепер уже баби Каті постійно. Онучка була чималенька, вдалася в їхнє, Макарове, поріддя, і теж геть не симпатична й не надто розумна. Несимпатичним і не надто розумним дівчаткам якось особливо тяжко живеться. А Свєтка курсувала до чоловіка чи ще кудись уже сама, провідуючи доньку все рідше.

Валерка почав пити. Ну пили й у родині Макарів, і в інших родинах завжди — просто коли немає роботи і грошей, це стає головним заняттям, дуже неприємним на вигляд і на запах. Дружина з дітьми від нього поїхала, спершу в наше місто, потім в інше — набагато більше, аби подалі. Валерка теж невдовзі поїхав до міста хоч по якусь копійку — у селі роботи давно не було. Та ніде він надовго не затримувався — платили мало, а пити