Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

порожнім поглядом перед собою. Як у фінальній сцені фільму «Майкл Клейтон»11. Таксист ударив по гальмах, коли якась автівка їх різко підрізала, а потім облив негідника брудною лайкою через віконце.

Метові подумалося: якби вони зараз розбилися, мало б хто за ним сумував. Джейн улаштувала б нову показуху, як вона побивається. Ну і, звісно, їхня компанія з Робін-Холлу зібралася б, щоб посумувати, підняти кілька тостів на згадку про Мета Пайна. Але вже зовсім скоро він залишиться для них у минулому. Поговорять про чорну долю, про родинне прокляття чи славнозвісні трагедії. Одного Пайна помилково засудили за вбивство, чотирьох Пайнів убито у результаті химерного нещасного випадку під час відпустки, а ще один — як там його звали? — загинув у автомобільній аварії дорогою до аеропорту, коли збирався летіти по тіла померлих членів своєї родини. Сказали б: лови мить і насолоджуйся життям, якщо тобі не випала доля Пайнів.

«Не сьогодні», — подумалося Метові, коли таксі зупинилося перед входом до термінала. Усередині він назвав похмурому працівникові отриманий від ФБР код замовлення і отримав квиток. Потім знайшов банкомат і полегшено зітхнув, коли після кількох невдалих спроб йому таки вдалося пригадати ПІН-код кредитної картки: 1010. Його батьки вживали цей пароль усюди: 10 жовтня, день і місяць, коли вони вперше зустрілися у коледжі. На нього знову накотила хвиля розпачу. Поклавши до кишені п’ятсот доларів, він приготувався до звичних тортур сучасних перельотів: довжелезна черга, зняти взуття, ніяких рідин у багажі. І от він нарешті опинився біля свого ґейту зі спортивною сумкою на плечі.

Мет довго сидів на стільці з пресованої пластмаси, бездумно втупившись у засклену стіну перед собою, звідки вид­нілося летовище. У перших променях літаки злітали в ранкове небо і приземлялися. Тисячі й тисячі незнайомців, чиї дороги після цього випадкового перебування в одному місці ніколи більше не перетнуться. Піщинки на морському березі. Мурашки у здоровенному мурашнику. Йому треба якомога швидше струсити із себе гнітючі думки.

О половині на десяту біля ґейту пожвавішало. Саме тоді у Мета виникло відчуття, ніби хтось за ним спостерігає. Він краєм ока оглянув юрбу навколо: бізнесмени, втуплені у власні смартфони, підлітки-студенти з бубликами-подушками на шиях, лише кілька вишукано одягнених мандрівників серед загальної маси. Але винуватця свого хвилювання він не помітив. Хоча й був упевнений у тому, що за ним слідкують. Він добре знав це відчуття.

Мет із самого початку відмовився від участі у зйомках документального фільму, але все одно йому не можна було уникнути сімейних фото, старих заголовків у пресі і невпинних переслідувань протягом усього часу, поки виходили усі десять серій. Коли оті тортури нарешті скінчилися, незнайомі люди ще дов­гий час проводжали його бентежним поглядом, намагаючись уторопати, де вони могли його бачити. А ті, хто щиро вірив у невинність Дені Пайна, відразу пригадували, і Метові доводилося довго вибачатися і відмовлятися від селфі, посилаючись на нелюбов до обіймів. Йому анітрохи не кортіло стати часткою загальнонаціональної таємниці, ключем до загадки, у якій журналісти та інтернетні детективи розвивали численні теорії й марнували неймовірну кількість часу на пошуки розгадки цієї детективної історії.

Оте телешоу зачепило за живе кожного. Чарівну дівчину вбито у найжорстокіший спосіб. Вродливого хлопця-американця — мрію кожної дівчини — несправедливо засуджено. Невелике провінційне містечко постає у найгіршому світлі. І, звичайно, підозри падають практично на кожного жителя.

У документальному телесеріалі особливо часто згадувався один, Боббі Рей Хаєс. Він уже відсидів у в’язниці за вбивство кількох молодих жінок. Ґвалтував їх, убивав, а потім розтрощував їм череп каменем. Преса доволі тупо прозвала його «Розтрощувач». У залежності від їхнього походження та місця проживання публіка обзивала увесь клан Хаєса білим лайном, тупими південними фермерами або гопотою. А після виходу фільму взагалі більше не переймалася добором висловів. І наймолодшого у сімействі, небезпечного чоловіка з акулячим поглядом на ймення Боббі Рей, негайно внесли до переліку головного кастингу як страшного кілера жінок.

Мет поглянув на чоловіка у коштовному на вигляд діловому костюмі, який старанно вдавав, що не дивиться на нього. Він явно відповідав характеристикам типового профілю. «Фани» Дені Пайна, як правило, належали до заможного прошарку суспільства, яким просто в голові не вкладалося, що можна засудити до в’язниці невинного, і які не помічали, що найчастіше таке трапляється з бідними. Нехай би поспілкувалися з Метовим батьком; він би розповів їм про 2 582 осіб з Національного реабілітаційного реєстру, яким довелося провести за ґратами 23 540 років за злочини, яких вони не скоїли.

— Мете, — почув він голос за спиною. То була агентка ФБР. Келлер.

— Привіт, — відізвався він.

— Я чула, що сьогодні вранці з вами стався прикрий випадок, — продовжила Келлер.

Мет не зрозумів. Адже він не подавав заяви на того, хто штовхнув його на вулиці. І це трапилося лише кілька годин тому.

Вона протягнула йому свій мобільний, на екрані якого відображався випуск новин із заголовком: НАПАД НА ЩЕ ЖИВОГО ЧЛЕНА РОДИНИ З «ЖОРСТОКОЇ НАТУРИ».

Мет застогнав.

— А ще — у ранковому випуску «Таймс» сьогодні надрукували велику статтю про вашу родину.

Її слова пролунали як попередження.

— Ви як? Що сталося? На вас справді напали?

Мет розповів їй про чоловіка з рубцем від заячої губи.

— Чому ви мені не зателефонували? Або не повідомили про це Поліцейське управління Нью-Йорка? А якщо…

— Нічого зі мною не сталося, всього лише кілька синців. Я погано розгледів того типа, і він у мене нічого не поцупив. Отже, повідомляти немає про що.

Келлер його відповідь не дуже потішила, але вона мало що могла вдіяти. Вийняла аркуш із сумки:

— Ось вам ім’я та прізвище нашого службовця з консульства, він зустріне вас в аеропорту. Він знає, куди їхати, але про всяк випадок я ще вказала адресу поліцейського відділення та прізвище місцевого поліцейського, який займається розслідуванням.

Мет поглянув на аркуш, склав його і поклав до нагрудної кишені, де лежав паспорт.

— Сподіваюся, ідеться лише про формальності, — промовила Келлер. — Підпишете потрібні папери, і вони віддадуть тіла, тобто дозволять вивезти вашу сім’ю. Консульство допоможе оформити документи для перевезення.

Мет кивнув.

Келлер вручила йому складений удвічі номер «Таймсу». Мет поглянув на першу сторінку. Від побаченого фото різонуло в серці. То було селфі усієї родини на тлі Канкунського аеропорту. Вони разом кривлялися перед об’єктивом. От чорт, звідки у «Таймсу» цей знімок? Він збагнув, що мама, напевно, опублікувала його на Фейсбуку, де так старанно вдавала, що в її сім’ї все добре, усім велика подяка. А під фотографією — підпис:

ЕВАН ПАЙН (51), ОЛІВІЯ ПАЙН (51), МАРҐАРЕТ ПАЙН (17), ТОМАС