Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Розділ 8

— Ви можете залишитись на терасі, — після вечері запропонувала Марія Олександрівна, коли всі тихенько розходились по своїх кімнатах і у вітальні залишились тільки Тася та Євген. — Випити чаю, наприклад. Ти ж хочеш чаю?

Тася спочатку відмовилась, але жінка ніби не чула її першої відповіді, тому повторила вдруге. А може просто не хотіла чути. Якось дивно вона себе поводила. Запропонувала Євгену пригостити дівчину чаєм, а сама в той час, пославшись на втому, пішла нагору.

— Чаю? — скептично поцікавився Євген, беручи до рук чайник.

— Давайте, — приречено мовила Тася. — Вашу маму не переконати, я вже це помітила.

— Щось не помітив, щоб ви намагались це зробити, — хмикнув він, відвернувшись від дівчини.

Йому й самому стали помітні мамині натяки. То допомогти дівчині, то чаю з нею випити. Хоча і він, і Марія Олександрівна чудово бачили, що Тася не бажала ніякого чаю.

Відколи він розійшовся з Мар’яною, кожна перша ліпша дівчина, яка з’являлась в його полі зору, сприймалась мамою як потенційна наречена.

— Ви знову за своє? — ображено запитала Тася, підійшовши ближче до плити так, щоб бачити його.

 Ці звинувачення вже переходили всі рамки й приносили дівчині дискомфорт. Їй образливо, що вона мусила терпіти його напади через те, що вони мали нещастя зустрітись. 

— Ми ж вже ніби вияснили, що я не претендую ні на вашу увагу, ні на коштовності, які є у вашому домі. Ваша мама сама запропонувала мені допомогу. Я не змушувала її до цього.

— Добре, все, не галасуй, — він повернувся до неї, звівши брови до перенісся. Чоловік мав такий вираз обличчя, ніби голос Тасі його не те щоб дратував, а взагалі був неприємний. — Розібрались з цим.

Вони стояли один навпроти іншого. Тася склала руки в боки. І хоч зараз дівчина намагалась виглядати войовничо, та темні кола під її очима свідчили про те, наскільки вона була втомленою. 

Всі ці душевні митарства з приводу власної втечі, зради сестри та нареченого, а також батьківської реакції на це все, змушували її відчувати себе використаною та нікчемною. Але Євгену про це знати не обов’язково.

— Тоді чому ви знову починаєте цю тему? 

— Ти сподобалась моїй сім’ї, — раптово мовив чоловік, змінюючи тему.

— То ви їх ревнуєте, чи що? Я не розумію, — вона розвела руками. — Звідки така невдоволеність? 

— Не вигадуйте, — відмахнувся від її здогадок і, відкривши дверцята кухонної шафи поцікавився: — Чорний чи зелений.

— Зелений, — без роздумів відповіла Тася, дивуючись швидкій зміні настрою її нічного співрозмовника.

— Тоді зроблю тобі меліси, бо вже занадто збуджена, — оглянув її з ніг до голови.

Це так двозначно прозвучало, що дівчині вже хотілось обуритись, але на щастя вона змогла себе стримати.

На її телефон прийшло повідомлення. Знову інтернет-банкінг. Переказ п’ять гривень і в призначенні платежу написано: “Розблокуй мене. Нам варто поговорити”. 

Аж смішно, їй-богу. Невже такий жадібний більше скинути, наприклад компенсувати витрачені нерви? Тася істерично хмикнула, вглядаючись в екран телефону.

— Я почекаю вас на терасі, — вона вийшла не оглядаючись, бо інакше побачила б задумливий погляд, яким провів її Євген. Чоловік не розгадав її. Вона привітна з усіма, ввічлива, але було в ній щось, що його злегка дратувало.

Він чув її розмову з кимось, чув, що вона втекла. І про зраду її кавалера теж чув. Не сказати, що чоловік хотів це робити, однак Тася не збиралась приховувати цього факту.

Дівчину було шкода лише тому, що зрада це завжди боляче. Він і сам знає, що це таке. Тому її почуття йому були знайомі.

Чай готовий, залишилося лише вийти на вулицю. Але Євген вирішив дати їй трохи часу для того аби вона могла з легкістю видихнути. Тим паче, що не від нього вона втекла. Бачив же, що хтось писав їй.

Десяти хвилин було більше ніж достатньо, розцінив для себе чоловік і взявши тацю з чашками та ласощами, вийшов до дівчини.

На вулиці приємно пахло квітами. Цвіркуни не збиралися зупинятися у своєму співі. В цей час вони завжди гучні. Іноді це дратувало, але сьогодні вони доповнювали картину. 

— Ви вже тут? — здивовано підняла погляд Тася, коли перед нею опинилась таця.

— Не раді мене бачити? 

— Хіба я можу? — скептично мовила вона. — Дякую за напій. 

— Заспокоюйтесь.

На деякий час тиша стала їхнім спільним спасінням. Кожен думав про своє. Тася про те, як повернеться в Київ. Куди мала переїхати та як їй жити далі. З Леонідом вона так і не поговорила, не наважилась його розблокувати. Та й чути його, чесно кажучи, їй не хотілось. Нічого нового вона все одно не почує, а витрачати свої нервові клітини на нього сьогодні вже не хотілось.

А Євген намагався здогадатись, як далеко може зайти мама в бажанні допомогти цій дівчині, що сиділа поруч з ним та жодної уваги на нього не звертала.

— Від чого тікала? — якомога не зацікавлено промовив чоловік, бо сидіти в цілковитій тиші стало незручно. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍