Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Артур напружився, допитливо розглядаючи моє обличчя. 

— Я не знаю, — проговорила вона рівним тоном. Її зеленкуваті очі поступово затьмарювались. — Якщо він був тут, коли я ще була жива, тоді... можливо. 

— Ти щось зрозуміла? — примружився Артур. 

— Якби ти був демоном і тобі потрібно було непомітно проникнути в академію, підібратися до своєї жертви, зблизитись із нею, при цьому не викликаючи підозр, то у чиє б тіло ти вселився?  

— У подругу? — брат почухав ніс, швидко озирнувшись на Софію. 

Я скривилася. 

— Занадто ризиковано. Ми б його не знали, але цей хтось викликав би у нас довіру, — продовжила підштовхувати Артура до, як мені здавалося, правильної відповіді. 

— Ректорка! — вигукнув. 

— Викладач, дурбецало! — клацнула пальцем по його носі. — Софіє, — звернулась до відьми, що мовчки спостерігала за нашою розмовою, розтуливши рота, — тоді, коли ми проводили з тобою той ритуал, цей Тан... просто Тан, заходив до нас, пам’ятаєш? — Софія кивнула. — Як він виглядав? Тобто, на який вік він приблизно виглядав? 

— До чого ці запитання? — Артур закотив очі, схрестив руки на грудях і відвернувся до вікна. 

Я шикнула на нього, очікуючи відповіді Софії. 

— Звичайний чаклун, — вона стенула плечима, прикусивши ніготь вказівного пальця. — Близько сотні, можливо більше. 

— Ага! — я підстрибнула на місці. — Отже, він був старим? 

Софія мугикнула. 

— Чесно кажучи, занадто старим для того, щоб жити, не кажучи вже про викладацьку діяльність. 

— Христина Михайлівна повідомила, що він людина, — криво посміхнулась я. 

— Людина в академії для нечисті? — Артур пирхнув. 

— Це ще не все, — витримала павзу, переводячи погляд з брата на Софію. — Не знаю, як інші, але ви з Христиною бачите його як старого зморшкуватого діда, в той час я — як молодого, цілком привабливого та сексуального... кхм... чоловіка. 

— Ілюзія, — прошепотіла Меліса. — Це дивно. 

— Дуже дивно, — я велично кивнула та знову посміхнулася.  

— Це він залишив цю гидоту на твоїй шиї? — Посмішка сповзла з мого обличчя. Меліса все зрозуміла та продовжила: — Необхідно впевнитись, що він усе-таки демон. Які у нього... 

— Навіть не починай про очі, — струснула головою. — Вони звичайні. Блакитні. Ти могла тоді помилитись, і деякі з демонів усе ж можуть їх змінювати. 

— Це не так! — відгукнулася дещо грубим тоном Меліса. — Ні один із демонів цього зробити не може. Трохи коригувати — так, але змінити чорний на блакитний — ні. Не можна змінити свою сутність.

Моє терпіння поступово тріскалося мов кришталева ваза. Ще якась мить, і ця клята ваза розлетиться на друзки. У роті пересохло, жар підіймався тілом. 

Артур підтиснув губи та взяв мене за руку. Я вдячно йому кивнула, звертаючись до Меліси: 

— Усі помиляються. Ти можеш чогось не знати. 

— Я не помиляюсь! — стиснула вона кулаки. 

Ця самовпевненість лише в могилу нас зведе, точнісінько як звела її. Більше не стану слухати цієї маячні; сама якось розберусь. Навіть якщо Тан — не Молох, із ним щось не так. Меліса сказала, що я стикнулася з прокляттям, яке загрожувало її матері. Може, вона мала на увазі не татуювання, а те жахливе видіння з Артуром? І взагалі, що означає «прокляття»? Це жива сутність чи явище? Не може ж Тан бути цим прокляттям, він цілком собі матеріальний...  

Чи може?