Олена Зацепіліна - Коли в тебе є персональний ангел, Олена Зацепіліна

Із важким серцем заходжу додому. Зараз маю зробити найскладніше - збрехати подрузі, обдурити людину, яка довіряє тобі на всі сто відсотків.

- Я вдома!

- Ну як? Де були? Що робили? Чи вдалося поспілкуватися нормально? Ти поставила запитання з того списку, що складали? - Налітає на мене з питаннями Марійка.

- Стоп, стоп, стоп! Все по порядку. Дивись, що я привезла тобі.

Кладу на стіл стос фотографій, підписаних Нікітою, кілька блокнотів та дисків із його альбомом, теж із підписом.

- Скарб який! Дівчата зрадіють. Завтра ж проведу конкурс у соцмережах. Молодець!

У подруги горять очі, вона вже прокручує в голові умови конкурсу, продумує, як надішле подарунки, якщо переможець буде з іншої країни, одним словом – завелася.

- Так, відволікти мене вдалося від головного, але ейфорія пройшла, давай, розповідай, - повертається до розпитувань Маша.

Все, як я не відтягувала, а говорити потрібно.

– Ми були у заміському клубі, вечеряли, не одні, а в компанії, гуляли, спілкувалися. І дещо сталося ще.

Колежанка застигає в очікуванні, здається, перестає дихати. Така тиша настає, що чути, як у квартирі поверхом вище гуде пральна машина.

- Маш, я згадала хто я і звідки.

– Уууух! – видихає вона. – Як?

- Розумієш, мені допоміг Нікіта. Ми, виявляється, в дитинстві дружили, потім я загубилася, забулася, потрапила до цього міста та зустріла тебе. А коли ми з Ніком поспілкувалися, я раптом все згадала.

- З Ніком? Ти його вже так називаєш?

- Так, я його так називала раніше і вже зараз.

- Що ж ти згадала?

– Те, що ти й передбачала: я з іншої країни, – брешу я. – Мої батьки загинули, і на нервовому ґрунті я втратила пам'ять. Навіть не знаю, як опинилася тут, але, мабуть, провидіння та ангел-охоронець привели мене до тебе і твоєї родини.

– Ти іноземка! Норвежка чи шведка? Пам'ятаєш, у школі одразу визначили, що ти скандинавка.

- Норвежка, - продовжую обман, - і зараз я мушу повернутися назад.

– Але якщо в тебе загинули батьки, то до кого тобі повертатись?

– У мене там рідні. Нік відвезе.

- Чому він?

- Нік думає, що тривале спілкування допоможе мені швидше повернути спогади. До речі, з цією метою він люб'язно запропонував до від'їзду пожити в нього.

– Що?!

- Так, запропонував. Відразу обмовлюся, між нами нічого такого немає. Ми друзі.

– І коли ти переїжджаєш?

– Завтра.

- Так скоро? - Подруга не вірить, але приймає мої вигадки.

Маша садить мене на диван, сідає поруч.

- Аделіно, можеш не розповідати мені всього, але скажи одне: у тебе все гаразд? Мені не треба хвилюватись? Ти не зв'язалася з мафією, тебе не збираються відправити в гарем якогось арабського шейха і таке інше?

– Ні, – сміюся я. - Марійко, я тебе обожнюю! Ти моя найкраща подруга у всі часи та у всьому Всесвіті! – обіймаю дівчину міцно-міцно.

– Я знаю, я диво! - сміється у відповідь моя майже сестра, - але, якщо що, я знаю декого, хто зможе витягти тебе з неприємностей.

- Не хвилюйся, все добре.

- Так про Нікіту ти ще щось розповіси?

- Хлопець, як хлопець. Добрий, милий, щедрий, дбайливий.

– Ага. І ви просто друзі?

- Машо, до мене тільки повернулася пам'ять!

- Гаразд, потім, якщо захочеш, розкажеш.

- У мене ще одне прохання: я подзвоню твоїм батькам, попрощаюся, але зустрічатися з ними не буду, розкажи їм, будь ласка, сама.

- Окей, - погоджується Машка. – Все ж таки я сподіваюся, що причиною є якийсь принц.

О, як ти близька від правди, подружко! Але нічого не говорю їй, просто посміхаюся.

Вранці за мною приїжджає машина, надіслана Нікітою. Зі сльозами на очах від розлуки з близькою людиною їду готуватися до свого повернення назад у майбутнє минуле.