Олена Зацепіліна - Коли в тебе є персональний ангел, Олена Зацепіліна

- Як би це пафосно не звучало, але я маю обов'язок перед моїм народом, моїми предками і перед майбутніми поколіннями, і відповіддю на твоє запитання буде Дар-Терра.

– Саме тому я не хочу повідомити матері, що знайшов тебе. Адже ми вирушимо в небезпечну подорож, і не відомо, скільки вона триватиме і чим закінчиться. Не хочу хвилювати маму.

- Ти правий. Тобі не обов'язково повертатись. Тут у тебе непогане життя: ти популярний артист із натовпом шанувальниць, а там?

– Але я залишаюся дар-террівським воїном – я виконаю свій обов'язок.

- Ага, суворим дар-террівським воїном! Ця розпещена істота, яка звикла спати на дорогій перині, їсти гарні страви, їздити в лімузинах - простий солдат, готовий спати в полі просто неба, накриваючись ведмежими шкурами, харчуватися юшкою зі свинячих потрохів і пішки проходити кілометри? Ти вже від цього відвик!

- Я все це робив для тебе. - Нікіта бере мене за плечі, повертає до себе обличчям і струшує. - Зрозумій, для тебе. Я виконував дану обіцянку твоєму батькові: захищати і оберігати ціною власного життя, і обіцянку, дану твоєму нареченому: повернути тебе.

Мені якось стало не до сміху. Сказане звучить дуже грубо, і плечі стискають дуже сильно. Раптом прийшовши до тями, хлопець розуміє, що робить мені боляче, опускає руки, відвертається і відходить.

Наречений! Після п'яти з половиною років у мене все ще є наречений? Я знаю що є. Наскільки я можу судити з вчинків мого принца, вірніше вже короля, хоч і у вигнанні, він слово триматиме до кінця, доти, поки не знайде мене живу чи не буде впевнений, що я мертва.

Ці думки злегка протверезюють. Я вже не дівчинка-студентка, я – КОРОЛЬОВА! За цим розумінням приходить і розуміння того, який тягар відповідальності на мене впав. На мене падає небо і своїм тягарем притискає до землі.

- Ніку, вибач, - підходжу до вірного товариша і смикаю його за рукав.

- Не вибачайся, я все розумію.

- Нічого ти не розумієш. Ось я дівчинка, закохана у популярного артиста, а ось я правителька цілої країни, яка має повернути ще цю країну.

– Розумію. То ти кажеш: «Закохана»? – уже з грайливою усмішкою на обличчі запитує Нікіта.

- Не прискіпуйся до слів. Хто ж трохи не закоханий у такого красеня? - віджартовуюся.

– Ти переїдеш жити до мене: так простіше буде підготуватись до переходу в наш світ, – різко переходить на серйозний тон хлопець.

– Напевно, це буде правильне рішення. Сподіваюся, окрему кімнату для гостей маєш?

– Є, саме спеціально відведена для дівчат, яких я повертаю їх нареченим, – знов гумор з його боку.

Настрій у хлопця змінюється блискавично. Я не встигаю!

– Сьогодні й переїдеш, мені буде спокійніше, і стеження можна буде зняти.

– Так за мною все ж таки стежили, а я думала – параноя!

- Я не хотів, знайшовши тебе, знову втратити. Не знав, що в тебе амнезія, і не міг зрозуміти, чому ти не знайшла мене раніше і не підійшла після завершення концерту.

- А чого раптом артист?

– Я прочитав про співочий конкурс, і рішення прийшло само собою. Подумав, що популярність допоможе тобі знайти мене. Не оголошення ж про зникнення дівчинки на стовпах розклеювати!

– А якби не став?

- Став би. Я вірив у себе. І ціль у мене була шляхетна. До того ж, ти завжди казала, що я божественно виконую балади.

- Ніку, трохи скромності тобі не завадить!

- Їдьмо додому?

- Ні, завтра переїду до тебе. А сьогодні на мене чекає непроста розмова з моєю подругою Машею.

Ми йдемо до машини, не заходячи в саму будівлю клубу і не прощаючись з усіма. Сподіваюся, вони вибачать. Правда надто нереальна, щоб її озвучувати, а складати байки немає бажання. Зараз ми з Ніком належимо один одному, нас поєднує таємниця, доступна лише нам двом. Це наш момент – момент, коли ми насолоджуємося останніми хвилинами спокійного життя та прощаємося зі сьогоденням.

Перед тим, як сісти в машину, я дивлюся на небо, Нік теж. Десь там, серед тисячі незвіданих світів, є Дар-Терра – наше майбутнє.