Томас Манн - Будденброки

те, що йому дісталося від продажу будинку на Менгштрасе, та вартість його власної садиби, сенатор мав десь понад шістсот тисяч марок. Проте оборотний капітал уже роками лежав без діла, дріб’язкові операції, на які сенатор нарікав ще під час пепенрадської історії, після збитків, яких він тоді зазнав, не тільки не набули розмаху, а стали ще дріб’язковіші, і тепер, коли після перемоги у війні і вступу міста до митної спілки все ожило і підбадьорилося і навіть нікчемні крамнички за кілька років оберталися в солідні оптові підприємства, фірма «Йоганн Будденброк» стояла на місці, нічим не скориставшися з досягнень часу, і на питання, як ідуть справи, її шеф відмахувався й відповідав:

— Ох, радості мало…

Один його спритний конкурент, близький приятель братів Гагенштремів, зауважив, що роль Томаса Будденброка на біржі стала чисто декоративною, і цей жарт, в якому був натяк на виплекану зовнішність сенатора, захоплено повторювали всі городяни, вважаючи його неперевершеним зразком дотепності.

Та коли праця сенатора на славу давньої фірми, якій він раніше служив так захоплено, була паралізована невдачами і душевною втомою, то його успіхам у громадській діяльності поклали край зовнішні межі, які годі було переступити. Вже давно, відколи його вибрано до сенату, він на цій ниві досяг усього, чого міг досягти. Тепер йому лишилося тільки зберігати своє становище й посади, але вже не було чого завойовувати; лишилося теперішнє, буденна дійсність, та не було вже майбутнього, не було марнославних планів. Щоправда, навряд чи хтось інший на його місці зумів би домогтися такого впливу в міських інституціях, і його ворогам важко було б заперечити, що він «права рука бургомістра». Проте бургомістром Томас Будденброк не міг стати, бо він був купцем, а не вченим, не скінчив гімназії, не був юристом і взагалі не мав академічної освіти. І йому, що з молодих років кожну свою вільну годину використовував на те, щоб почитати історичну й художню літературу, що за своїм духовним і розумовим розвитком, за внутрішньою і зовнішньою культурою почував себе вищим за своє оточення, було дуже прикро, що через брак формальних доказів своєї освіти він не може зайняти найвищого становища в маленькій державі, де він народився і виріс.

— Які ми були дурні, — сказав він якось своєму товаришеві і шанувальникові Стефанові Кістенмакеру, маючи на увазі під тим «ми» тільки себе, — що так рано пішли до контори і не скінчили школи!

І Стефан Кістенмакер відповів:

— Так, ти правду кажеш!.. А, власне, чому?

Сенатор працював тепер здебільшого за великим письмовим столом з червоного дерева у своєму кабінеті; по-перше, тому, що там ніхто не бачив, як він підпирав рукою голову, заплющував очі й поринав у задуму, а головне, що йому вже несила було дивитися з свого місця біля вікна в конторі, як його компаньйон Фрідріх-Вільгельм Маркус з страхітливою педантичністю наново розкладає на столі своє приладдя і підкручує вуса.

Повільна ретельність старого Маркуса з роками обернулася на справжню манію і дивацтво; але останнім часом вона нестерпно дратувала, навіть ображала Томаса Будденброка тому, що він тепер, на свій жах, часто помічав щось подібне в себе. Так, і в ньому, колись такому далекому від будь-якої дріб’язковості, розвинувся своєрідний педантизм, хоч трохи і відмінний від Маркусового, як у людини іншої фізичної будови й іншого психічного складу.

На душі в нього було порожньо, він більше не бачив ніякого цікавого плану, ніякої роботи, вартої того, щоб їй віддатися з радістю і вдоволенням. Але потяг до діяльності, невміння дати відпочинок думкам, активність, що не мала нічого спільного з природженою, витривалою працьовитістю його предків — у нього вона була якась штучна, викликана потребою нервів, властиво, наркотиком, як ті міцні російські цигарки, що їх він без кінця курив, — та активність не зрадила сенатора, навіть посіла ще дужче, ніж будь-коли, опанувала його і стала мукою, розпорошуючи його силу на безліч нічого не вартих вчинків. Його посіли сотні непотрібних дрібниць, що здебільшого зводились до щоденного догляду за будинком і своєю зовнішністю; він їх знуджено відкладав, не міг утримати всі в пам’яті, плутав і витрачав на них надмірно багато роздумів і часу.

Те, що в місті звали його «франтуватістю», виросло до такої міри, що він сам давно вже почав, його соромитись, але відучитися від набутих звичок не мав сили. Вставши після сну, не тривожного, але важкого, не відпочилий як слід, він у халаті заходив до своєї прибиральні, де на нього вже чекав старий перукар Венцель, — була дев’ята година, а колись він уставав набагато раніше, — і гаяв ще добрих півтори години на одягання, поки почував себе готовим почати день і спускався на другий поверх пити чай. Свій туалет сенатор робив так старанно, і черговість окремих процедур — від холодного душу у ванній до тієї хвилини, коли з сурдута злітала остання порошинка, а до вусів востаннє торкалися гарячі щипці, — була визначена так твердо й незмінно, що машинальне повторення належного руху в належну хвилину доводило його до розпачу. А все ж він не міг би вийти з прибиральні, знаючи, що якусь процедуру забув зробити або зробив її похапцем, — боявся, що не почуватиме себе свіжим, спокійним, бездоганним, хоч за якусь годину однаково втрачав те почуття й мусив знову його відновлювати.

Він заощаджував на всьому, на чому лише можна було, не викликаючи зайвих розмов, — тільки не на своєму гардеробі, який він замовляв у найелегантнішого кравця в Гамбурзі і на доповнення якого не шкодував коштів. У його прибиральні були ще одні двері; вели вони не до сусідньої кімнати, як здавалось, а до просторої ніші, де на довгому ряду гаків висіли напнуті на дерев’яні плічка піджаки, смокінги, сурдути, фраки на всі цори року і на всі види святкувань, а на спинках стільців стосами лежали старанно складені штани. Комод з великим дзеркалом, перед яким громадились гребінці, щітки і масті для волосся, був повний різноманітної білизни, яку сенатор ненастанно міняв, зношував і поповнював…

У тій кімнаті він довго просиджував не тільки вранці, а й перед кожним проханим обідом, засіданням у сенаті, одне слово, завжди, коли треба було з’являтись на люди, навіть перед звичайним обідом удома; де за столом, крім нього, сиділи тільки його дружина, малий Ганно та Іда Юнгман. І коли він виходив з притиральні, свіжа білизна на тілі, бездоганна й сувора елегантність костюма, старанно вмите обличчя, запах брильянтину на вусах і терпко-прохолодний смак зубного еліксиру в роті давали йому