Томас Манн - Будденброки

почуття вдоволення і готовності, з яким актор; вдало затримувавшись, виходить на сцену… І справді! Існування Томаса Будденброка стало; вже тільки існуванням актора, але такого, чиє життя, аж до найменших, найбуденніших дрібниць, зосередилось на одній ролі; і та роль, за винятком коротких, рідкісних хвилин самотності й спочинку; вимагає від нього ненастанного, виснажливого напруження всіх сил… Цілковита відсутність щирого, палкого зацікавлення, яке б могло захопити йот, духовне збіднення й спустошення — спустошення таке руйнівне; що воно майже весь час тяжіло на серці невиразною тугою, — разом з невблаганним внутрішнім обов’язком і впертим намаганням будь-що приховати свою немічність, не втратити гідності й дотриматись dehors, робили його життя штучним, надуманим, неприродним, обертали кожне його слово, кожен порух, кожен, навіть найменший, вчинок на очах у людей у напружену; виснажливу гру…

У його вдачі з’явились дивні риси; якісь химери, що навіть у нього самого викликали подив і невдоволення. На відміну від людей, що самі не грають ніякої ролі, а прагнуть тільки нишком, непомітно спостерігати інших; він не любив, коли світло було в нього за спиною, не любив лишатися в затінку й дивитися, як інші рухаються, діють у яскравому освітленні Навпаки, він волів, щоб світло сліпило йому очі, а люди, публіка, на яку він мав справляти враження ввічливого співрозмовника, чи енергійного купця й поважного голови фірми, чи громадського оратора, губилася в затінку невиразною масою; Тільки це давало йому почуття відокремленості і впевненості, оте сліпе сп’яніння «грою», з допомогою якої він досягав успіхів. Так поступово саме цю п’янку гру йому стало найлегше витримувати; Коли він, з келихом вина у руці, стояв за столом і, люб’язно всміхаючись, наголошуючи кожен вдалий вислів-вишуканими жестами, веселив і вражав усіх дотепним тостом, то здавався давній Томасом Будденброком, хоч який, був блідий; та куди важче було йому володіти собою в хвилини мовчазної бездіяльності. Тоді йото посідала гнітюча втома, затуманювала очі й відбирала в нього владу над м’язами обличчя і всього тіла. Його опановувало єдине бажання: піддатися тій млявій розпуці, тихенько піти додому й покласти голову на прохолодну подушку.

Пані Перманедер прийшла у неділю вечеряти на Рибальську, сама, без дочки: Еріку також запрошено до сенатора, але вона того дня відвідувала свого чоловіка у в’язниці і, як завжди після таких відвідин, була втомлена й пригноблена, тому лишилася вдома.

Пані Антонія розповідала за столом про Гуго Вайншенка, що був начебто їв дуже пригніченому стані, і радилася з родичами, коли краще подати в сенат прохання про помилування, щоб мати надію на успіх. Після вечері всі троє посідали у вітальні біля круглого столу, над яким висіла велика газова лампа. Герда Будденброк та її зовиця, сидячи одна навпроти одної, вишивали. Герда схилила своє гарне біле обличчя над вишивкою, і її важкі коси в світлі лампи жевріли вогнем; пані Перманедер, почепивши на ніс пенсне, так криво, що навряд чи воно їй щось помагало, старанно пристібала величезний, прикро червоного кольору атласний бант до малесенького жовтого кошичка. То мав бути іменинний подарунок для якоїсь знайомої. Сенатор, заклавши ногу за ногу, сидів збоку від них у широкому м’якому кріслі в вигнутою спинкою і читав газету, час від часу затягаючись російською цигаркою і випускаючи крізь вуса хмарку диму…

Був теплий літній вечір. Крізь високе відчинене вікно до кімнати лилося вогкувате повітря. Від столу видно було над сірими гостроверхими дахами будинків по той бік вулиці зірки, що визирали з-поміж хмар, які повільно пливли по небу. В квітковій крамничці Іверсена навпроти ще світилося. Далі на тихій вулиці хтось не дуже вправно грав на гармонії — мабуть, котрийсь із наймитів візника Данкварта. Часом тишу порушував гамір. Пройшов, співаючи й пахкаючи люльками, гурт матросів, що, обнявшись і весело розмовляючи, перекочовували з одного підозрілого портового закладу до іншого, ще підозрілішого. Їхні грубі голоси й важка хода стихли в бічній вулиці.

Сенатор поклав газету на стіл, сховав пенсне в кишеню жилета й провів рукою по лобі та по очах.

— Погана, дуже погана газета ці «Вісті», — сказав він. — Я коли читаю її, то завжди згадую, як дід, бувало, казав про несмачну й непоживну страву: «Тільки й того, що язиком помахав…» За три хвилини все переглянеш, і сама тобі нудьга, хоч би щось цікаве…

— Правду кажеш, їй-богу, Томе! — озвалася пані Перманедер, опустивши на коліна свою роботу й глянувши на брата крізь пенсне. — Що в них можна вичитати? Я завжди казала, ще як була молодим, дурним дівчиськом: ці «Міські вісті» — нікчемна газетка! Я також її читаю, бо здебільшого не маю нічого кращого напохваті… Але не так уже й страшенно цікаво дізнатися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля. От якби почитати інші часописи, скажімо, «Кенігсберзьку Гартунгову газету» чи «Рейнську газету», то…

Пані Перманедер не договорила. Виголошуючи свої думки про газету, вона взяла її в руки й почала зневажливо перебігати очима по шпальтах. І ось її погляд спинився на коротенькій замітці в чотири-п’ять рядків… Вона заніміла, поправила рукою пенсне, рот її поволі розтулився… Тоді прочитала замітку до кінця і, притиснувши долоні до щік і відставивши лікті, перелякано зойкнула:

— Не може бути!.. Ні!.. Гердо… Томе… Як ти міг пропустити це?.. Жах!.. Бідна Армгард! Що їй довелось пережити…

Герда підвела голову від шитва, а Томас злякано обернувся до сестри. І пані Перманедер, вкрай схвильована, тремтячим горловим голосом, наголошуючи на фатальному змісті кожного слова, прочитала повідомлення з Ростока про те, що вчора вночі землевласник Ральф фон Майбом застрелився з револьвера в кабінеті свого будинку в Пепенраде. «Причиною, мабуть, були фінансові труднощі. Пан фон Майбом залишив дружину і троє дітей».

Дочитавши, пані Перманедер опустила газету на коліна, відкинулась на спинку крісла і мовчки звела на брата й невістку жалібний, розгублений погляд.

Томас Будденброк відвернувся від неї, ще коли вона читала, і дивився крізь розсунуті завіси в темний салон.

— З револьвера? — запитав він після довгої паузи. І, ще трохи помовчавши, спроквола додав, тихо й глузливо: — Аякже, аристократ!..

Потім знову задумався. Швидкість, з якою він пропускав між пальцями кінчики вусів, дивно контрастувала із закляклою непорушністю тьмяного погляду, спрямованого кудись у порожнечу.

Він не слухав сестри, яка вболівала за майбутнє бідолашної Армгард, не помічав, що Герда, не обертаючи голови, пильно й напружено дивиться на нього своїми близько посадженими, карими очима з синюватими тінями в куточках.

Розділ другий

Томас Будденброк ніколи не зважувався глянути й