Томас Манн - Будденброки

— Ну, тепер я лишив його маклерові, почекаємо, що з того вийде. Думаю, що він усе купить. Тут буде мешкати, а задні приміщення використає якось інакше…

Вона не подивилася на нього, не змінила постави й не перестала плести: навпаки, спиці у неї в руках заметляли ще швидше.

— О, певне, що купить, усе гамузом купить, — сказала вона, звичайно ж, горловим голосом. — Чого ж йому не купити і прогавити добру нагоду, якщо вона трапляється? Фактично в цьому не було б ніякого сенсу.

І, звівши брови, вона крізь пенсне, яким їй тепер доводилось користуватися під час роботи і яке вона так і не навчилась як слід начіпляти, ще пильніше втупилась у свої спиці, що, тихо подзенькуючи, замиготіли в її руках із дивовижною швидкістю.

Надійшло різдво, перше різдво без пані Елізабет. Вечір двадцять четвертого відсвятковано в сенатора без дам Будденброк із Брайтештрасе і без старих Крегерів; оскільки з родинними днями тепер скінчена, Томас Будденброк не мав ніякого бажання збирати в себе і обдаровувати всіх, хто приходив на свят-вечір до матері. Запрошено тільки пані Перманедер з Ерікою Вайшненк і малою Елізабет, Христіана, монастирську даму Клотільду і мадемуазель Вайхброт, яка й далі відзначала перший день різдва в своїх гаряче напалених кімнатах з неодмінними подарунками, й нещасливими пригодами.

Цього разу не було натовпу убогих, які щороку отримували на Менгштрасе взуття і теплі речі, і не було хору хлопчиків. У салоні просто заспівали «Тиха ніч, свята ніч», потім Тереза Вайхброт якнайвиразніше прочитала різдвяний розділ з біблії замість господині, що не дуже любила такі речі, і всі, півголосом наспівуючи першу строфу з «О ялинко», рушили через анфіладу кімнат до великої зали.

Особливих підстав влаштовувати радісне свято в цих не було. Обличчя не сяяли щастям, розмова не в'язалася. Про що б вони говорили? Приємного на світі було мало. Вони згадали покійну матір, перекинулись словом про недавній продаж будинку, побалакали про світле помешкання, яке пані Перманедер найняла в гарненькому будиночку перед Гольштінською брамою навпроти Липового майдану, про те, що буде, як Гуґо Вайншенк вийде з в’язниці… Тим часом малий Йоганн зіграв на роялі кілька речей, які вивчив з паном Пфюлем, і проакомпанував матері не без помилок, але з почуттям сонату Моцарта. Хлопця хвалили, виціловували, та скоро Іда Юнгман забрала його спати, бо він саме оклигував після якоїсь шлункової недуги і був ще дуже блідий і кволий.

Навіть Христіан, що після сварки в малій їдальні більше не згадував про свої метримоніальні плани і перебував з братом і далі в тих самих стосунках, не вельми для себе почесних, був сьогодні мовчазний і не схильний до жартів. Водячи по кімнаті очима, він, правда, спробував був викликати в присутніх крихту співчуття до своєї «муки» в лівому боці і зарані подався до клубу, звідки повернувся аж на традиційну вечерю… Так помалу свят-вечір минув, чому вони були майже раді.

На початку сімдесят другого року господарство покійної пані Будденброк було зліквідоване. Служниць відпустили, і пані Перманедер подякувала богу, що мамзель Зеверін, яка до останнього дня злісно підривала її авторитет у господарстві, також пішла, забравши привласнені шовкові сукні й білизну. Потім на Менгштрасе приїхали мебльові фургони, і носії почали спорожняти старий будинок. Велику різьблену скриню, позолочені канделябри та інші речі, які припали сенаторові та його дружині, перевезено на Рибальську, Христіан зі своїми меблями перебрався до трикімнатної квартири для одинака неподалік від клубу, а невеличка родина Перманедер-Вайншенк розташувалася в світлому і не без претензій на «аристократизм» обставленому помешканні навпроти Липового майдану. То була невелика, але гарна квартирка. На дверях її, на блискучій мідній табличці, красувався напис: «А. Перманедер-Будденброк, вдова».

Не встиг будинок на Менгштрасе спорожніти, як туди з’явився цілий гурт робітників і почав розбирати флігель, аж курява здіймалася до неба… Садиба остаточно перейшла у володіння консула Гагенштрема. Він купив її, і ця купівля, здавалося, була для нього справою честі, бо, коли панові Гошу надійшла пропозиція з Бремена, він зразу ж накинув ціну, негайно заплатив гроші і почав обертати свою нову посілість у капітал з тією винахідливістю, яка віддавна вже викликала в місті подив і заздрість. Навесні він переїхав з, родиною до великого будинку, лишивши там усе якомога без змін? зроблено тільки деякі дрібні оновлення і вдосконалення, що відповідали духові часу, — наприклад, знято сонетки і по всьому будинку проведено електричні дзвінки… Флігель на той час уже зник без сліду, а на його місці виріс новий, гарний і легкий будинок з фасадом на Пекарську, що весь складався з просторих, високих приміщень для крамниць.

Пані Перманедер не раз присягалася своєму братові Томасу, що відтепер ніяка сила на землі не змусить її бодай глянути на батьківський дім. Але дотриматись цієї присяги було просто неможливо, інколи їй доводилось проходити повз швидко й вигідно винайняті крамниці й вітрини заднього будинку чи повз величний шпичастий фасад переднього, де під написом «Dominus providebit» стояло тепер ім’я консула Германа Гагенштрема. І тоді пані Перманедер просто на вулиці, на очах численних перехожих, починала голосно плакати. Вона закидала голову, мов птах, що наміряється заспівати, притискала хусточку до очей, жалібно стогнала, виливаючи в тому стогоні свій протест і скаргу, і, не зважаючи на перехожих, на вмовляння дочки, обливалася слізьми.

Це все ще був той самий щирий, дитячий плач, що приносив полегкість і вірно служив їй у всіх життєвих бурях і нещастях.

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

Розділ перший

Часто, коли на серце йому налягала туга, Томас Будденброк питав себе, що, власне, він являє собою і що дає йому право ставити себе хоч трохи вище за будь-кого з своїх безпретензійних, простодушних, по-міщанському обмежених земляків. Злети фантазії, молодечий ідеалізм давно вже минулися. Жартувати працюючи і працювати жартома, напівповажно, напівіронічно ставитись до своїх марнославних задумів, прагнути до мети, надаючи їй тільки символічного значення, — для таких весело-скептичних компромісів і натхненної половинчастості треба чимало бадьорості, гумору й відваги, а Томас Будденброк почував себе невимовно втомленим і пригніченим.

Те, що йому судилось осягнути, він осяг і добре знав, що давно переступив вершину свого життєвого шляху, якщо взагалі, додавав він про себе, в такому посередньому й буденному житті можна говорити про вершини».

Що ж стосується чисто торговельних справ, то всі вважали, що капітал його дуже зменшився і фірма перебуває в занепаді. А все ж, рахуючи спадок по матері,