Елізабет Костова - Історик

Ваш найпокірніший слуга у Христі брат Кирил Червень, рік Бога нашого 6985.

Стойчев закінчив, але ми сиділи мовчки. Хелен усе ще записувала щось, обличчя в неї було дуже напружене від роботи, Ірина сиділа, склавши руки, а Ранов стояв зневажливо, притулившись до шафи і почухуючи шию під коміром. Щодо мене — я облишив спроби записувати події — все одно Хелен нічого не упустить. У листах не було доказів певного місцезнаходження, жодного згадування про могилу, ані сцени похорону… Розчарування, що охопило мене, було схоже на шок.

Але Стойчев був далекий від зневіри.

— Цікаво, — сказав він після довгого мовчання. — Цікаво. Бачите, ваш лист зі Стамбула хронологічно має бути десь між цими двома. У першому й другому листах вони подорожують через Валахію у бік Дунаю — це видно з назви місцевостей. Потім іде ваш лист, який брат Кирил написав у Константинополі, можливо, розраховуючи відіслати звідти цей та й попередні листи. Але він не зміг або боявся це зробити, якщо, звичайно, у нас не просто копії. На жаль, ми не можемо про це дізнатися. І останній лист датовано червнем. Вони обрали маршрут, описуваний Захарієм у «Хроніці». До речі, мабуть, це був той самий маршрут: із Константинополя, через Едирне й Хасково, бо це була головна дорога із Царграда в Болгарію.

Хелен підвела голову.

— Але як ми можемо бути впевнені, що в останньому листі описується Болгарія?

— Абсолютної впевненості немає, — визнав Стойчев. — Хоча я вірю, що це цілком можливо. Якщо вони подорожували із Царграда (Константинополя) у країну, де монастирі й церкви були спалені наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, схоже на те, що описується Болгарія.

Я не міг стриматися і вголос висловив своє розчарування:

— Але тут немає нічого про те, який монастир вони шукали. Навіть якщо припустити, що це був Светі Георгій.

Ранов сів за стіл поруч із нами і розглядав свої пальці. Я подумав про те, чи не варто приховувати свою зацікавленість щодо Светі Георгі, але як інакше запитати про це Стойчева?

— Так, — кивнув Стойчев, — брат Кирил, звичайно ж, не писав про пункт їхнього призначення в листах, як він і не писав назву монастиря на Снагові поруч із титулом Євпраксія. Якби їх схопили, ці монастирі були б піддані подвійному переслідуванню або, принаймні, їх би обшукали.

— Отут цікавий рядок, — сказала Хелен, закінчивши записувати. — Ви могли б знову його прочитати: про те, що знак монастиря, який вони шукали, був монстром, схожим на святого. Як ви гадаєте, що це означає?

Я швидко подивився на Стойчева: цей рядок і мене вразив. Він зітхнув:

— Це має стосуватися фрески або ікони в цьому монастирі — у Светі Георгі, якщо вони справді прямували туди. Важко уявити, якою могла бути ця картина. Але навіть якби ми могли знайти Светі Георгі, малоймовірно, що ікона, яка була там у п’ятнадцятому сторіччі, усе ще збереглася, особливо якщо монастир спалювали хоча б один раз. Я не знаю, що це означає. Можливо, це навіть теологічний натяк, зрозумілий настоятелеві, а не нам, або це може якось стосуватися таємної угоди між ними. Але нам треба запам’ятати це висловлювання, оскільки брат Кирил називає це знаком, який засвідчить, що вони досягли мети.

Я ще боровся зі своїм розчаруванням, бо усвідомив, що очікував побачити в цих листах остаточний ключ до нашого дослідження або хоча б натяк, котрий проллє світло на карти, якими я все ще сподівався скористатися.

— Є одне дуже дивне питання, — Стойчев провів рукою по підборіддю. — У листі зі Стамбула написано, що скарб, який вони шукають, — можливо, святі мощі із Царграда, — знаходяться у конкретному монастирі в Болгарії, і ось чому вони повинні вирушити туди. Будь ласка, прочитайте мені цей уривок ще раз, професоре.

Я дістав копію стамбульського листа й поклав його поруч, поки ми вивчали інші листи брата Кирила.

— Тут написано: «… те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста у схованку на окупованих землях болгар».

— Так, це те саме місце, — сказав Стойчев. — Питання в тому, — він постукав довгим вказівним пальцем по столу перед собою, — навіщо 1477 року святі мощі контрабандою вивозити з Константинополя? Місто було вже оттоманським з 1453 року, і більшість реліквій вже знищено під час захоплення. Чому монастир Панахрантос відсилає мощі в Болгарію через двадцять чотири роки і чому саме ту реліквію, за якою ченці вирушили в Константинополь?

— Ну, — нагадав я йому, — ми знаємо з листа, що ту саму реліквію шукали яничари; отже, вона становила якусь цінність і для султана.

Стойчев міркував далі.

— Правильно, але яничари почали її шукати після того, як реліквію благополучно вивезли з монастиря.

— Мабуть, це був священний об’єкт, що має як політичне значення для оттоманів, так і духовне для ченців зі Снагова, — Хелен насупилася, постукуючи по підборіддю олівцем. — Можливо, книга?

— Так, — схвильовано вигукнув я. — А що, як ця книга містила деяку інформацію, необхідну і для оттоманів, і для ченців?

Ранов, що сидів навпроти, через стіл уважно подивився на мене.

Стойчев повільно кивнув, але за мить я згадав, що це означає незгоду.

— Книги того періоду (якщо це були оттоманські книги) зазвичай не містили політичної інформації — це були релігійні тексти, які багато разів копіювалися, щоб потім їх використовувати в монастирях або в ісламських релігійних школах чи мечетях. Не схоже, що ченці вирушили б у таку небезпечну подорож, навіть якби це була копія Святого Письма. У Снагові були б ці книги.

— Хвилинку… — Хелен широко розкрила очі, уражена новою думкою. — Почекайте. Це було якось пов’язане з потребами Снагова чи Ордену Дракона або із заповітом Влада Дракули… пам’ятаєте «Хроніку»? Настоятель хотів поховати Дракулу в іншому місці.

— Правильно, — міркував Стойчев. — Він хотів відправити його тіло в Царград, навіть ризикуючи життями своїх ченців.

— Так… — почав я.

Здається, я був готовий щось додати, аби піти далі стежкою розмірковувань, але раптом Хелен обернулася до мене й схопила за руку.

— Що? — запитав я, але вона вже опанувала себе.

— Нічого, — тихо сказала вона, не дивлячись ні не мене, ні на Ранова. Я подумки благав, щоб він підвівся й вийшов кудись покурити або просто пішов, стомившись від розмов, і Хелен могла вільно говорити. Стойчев уважно подивився на неї і за мить він почав нудним голосом пояснювати, як робилися й копіювалися середньовічні манускрипти — іноді неписьменними ченцями, через що в них накопичувалися помилки, і як різні почерки розшифровувалися сучасними вченими. Мене спантеличувало те, чому