Елізабет Костова - Історик

монастирі Болгарії, чим він може допомогти нам, як надовго ми зможемо залишитися. Стойчев повільно перекладав, щоб ми могли відповісти на питання. Ми можемо користуватися бібліотекою стільки, скільки нам потрібно, сказав настоятель, і можемо зупинитися в готелі; можемо відвідувати церковні служби; можемо ходити де завгодно, крім чернечих келій, — при цьому він кивнув Хелен й Ірині, — а також він не хотів нічого й чути про те, щоб друзі Стойчева платили за проживання.

Ми подякували йому, і Стойчев підвівся.

— Зараз, — сказав він, — оскільки ми вже маємо дозвіл, підемо в бібліотеку.

Він поцілував руку настоятелеві й, уклонившись, пішов до дверей.

— Дядько дуже схвильований, — прошепотіла Ірина. — Він каже, що ваш лист — це величезне відкриття для болгарської історії.

Я подумав про те, чи знає вона, що насправді криється за нашим дослідженням, які тіні лежать на нашому шляху, але з виразу її обличчя нічого більше не можна було зрозуміти. Вона допомогла дядькові пройти у двері, і ми пішли за ним величезними дерев’яними галереями, які тяглися уздовж двору, Ранов ішов за нами із сигаретою в руці.

Бібліотека являла собою довгу кімнату на першому поверсі, майже навпроти кімнат настоятеля. Біля входу нас зустрів сивобородий чернець: високий чоловік із виснаженим обличчям. Мені здалося, що він суворо подивився на Стойчева, а потім кивнув нам.

— Це брат Румен, — сказав нам Стойчев. — Зараз він бібліотекар і покаже нам те, що ми шукаємо.

Кілька книг і рукописів лежали під склом, підписані й виставлені біля входу для туристів. Мені б хотілося поглянути на них, але нас уже вели до глибокої ніші, що знаходилася наприкінці кімнати. У монастирі було напрочуд прохолодно, і навіть кілька електричних лампочок не могли повністю розігнати темряву по кутах У внутрішньому приміщенні дерев’яні шафи й полиці були забиті коробками й книгами. У куті в маленькій ніші висіла ікона Діви Марії та її дорогого Немовляти, яких охороняли два ангели із червоними крильми. Перед іконою висіла прикрашена коштовним камінням золота лампадка. Старі-престарі стіни були чисто побілені, і нас огорнув уже знайомий запах старіючого пергаменту, папери й шкіри. Мені було приємно бачити, що в Ранова вистачило пристойності загасити сигарету, перш ніж він пройшов за нами у цю скарбницю.

Стойчев постукав ногою по кам’яній підлозі, ніби збираючись викликати духів.

— Ось, — сказав він, — ви дивитеся в серце болгарського народу. Тут багато років ченці зберігали нашу спадщину, часто таємно. Покоління ченців віддано копіювали ці манускрипти або ховали їх, коли монастир атакували безбожники. Це маленька частина спадщини нашого народу — значно більша була знищена. Але ми раді й цим решткам.

Він поговорив із бібліотекарем, який став обережно переглядати написи на коробках. За кілька хвилин він приніс дерев’яну коробку й дістав із неї кілька книг. На верхній книзі було чудове зображення Христа — принаймні, я вирішив, що це Христос: держава в одній руці, скіпетр у другій, вираз візантійської меланхолії на обличчі. Я був розчарований, побачивши, що листи брата Кирила знаходяться не в цій чудовій палітурці, а у простішій, іншій книзі, схожій кольором на стару кістку. Бібліотекар приніс це до стола, і Стойчев з радістю та насолодою розкрив книгу. Ми з Хелен дістали записні книжки, а Ранов ходив серед бібліотечних полиць, наче йому було надто нудно залишатися на одному місці.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав Стойчев, — тут два листи, і невідомо, чи були там інші, написані братом Кирилом — ті, що не збереглися.

Він показав на першу сторінку. Вона була списана дрібним округлим каліграфічним почерком, пергамент був дуже старим, майже коричневим. Він повернувся до бібліотекаря з питанням і, почувши відповідь, задоволений, звернувся до нас:

— Так, у них є ці листи в перекладі болгарською, а також інші рідкісні документи цього періоду.

Бібліотекар поклав перед ним папку, і Стойчев почав мовчки переглядати друковані аркуші, звіряючи їх із давнім рукописом.

— Вони добре попрацювали, — визнав він нарешті. — Я продиктую вам якомога точніший переклад, щоб ви записали.

І він, трохи запинаючись, прочитав нам свій переклад цих двох листів.

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію.

Ми вже три дні прямуємо великою дорогою з Лаоти у Він. Одну ніч ми спали у стайні доброго селянина, а другу — в оселі пустельника Святого Михаїла, у якій тепер немає жодного ченця, але ми, принаймні, укрилися в сухій печері. Минулою ночі нам уперше довелося зупинитися в лісі: ми розстелили ковдри просто на землі й полягали у колі, утвореному нашими конями та візком. Вовки тієї ночі підійшли до нас так близько, що ми чули їхнє виття, через що коні перелякалися й намагалися втекти. Насилу ми утримали їх. Я дуже вдячний, що з нами є брати Іван і Феодосій, високі й сильні, я вдячний вам за вашу мудрість, яка підказала вам відправити їх разом із нами.

Сьогодні нас прийняли в будинку пастуха, багатого й набожного, у нього триста овець, він запропонував нам м’які овечі шкури й сінники для ночівлі, хоча я вибрав підлогу, що більше відповідало моїм релігійним уподобанням. Ми вийшли з лісу й знаходимося серед відкритих пагорбів, які височать з боків, і ми можемо вирушати з однаковим благословенням як у дощ, так і в сонячну днину. Добрий чоловік, хазяїн будинку, говорить нам, що вони вже двічі зазнали нападу невірних, які переправлялися через річку, до якої залишилося декілька днів шляху, якщо брат Ангеліус видужає й зможе не відставати від нас. Я думаю про те, щоб посадити його на одного з коней, хоча для них досить і священного вантажу. На щастя, дорогою ми не зустріли невірних.

Ваш найпокірніший слуга у Христі брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію!

Уже минуло кілька тижнів, як ми покинули місто, і зараз ми просто йдемо через землі невірних. Я не насмілююся написати про наше місцеперебування на той випадок, якщо нас схоплять. Можливо, нам треба було обрати шлях морем, але хай береже нас Господь на обраному шляху. Ми бачили згарища двох монастирів та однієї церкви. З неї все ще йшов дим. П’ятьох ченців як спільників повстанців повішено, а брати, що вижили, уже розійшлися по інших монастирях. Це єдина звістка, про яку ми дізналися, тому що нам не можна розмовляти з людьми, які підходять до нашого візка. У нас немає підстав вважати, що один із цих монастирів — той, котрий ми шукаємо. Знак виявиться там чітко: монстр, схожий на святого. Якщо цей лист буде