Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

В киплячому свинці, в гною гієни,

В смолі і соді, в скислому вині,

В свинячій сечі й гусячім лайні,

У струпах лепри, у холерній твані,

В здохлятині, яку жеруть вовки,

В отруйній крові аспида поганій,

У потерті з протухлої тарані

Варити слід презлющі язики![9]

Піднесено-пісенна душа хуторянського класика не витримала натиску такої грубої поезії. Весняноцвітний зблід що більше, так що автору довелося відпоювати його водою. Чого не зробиш для самозбереження.

— Поїдете? — оклигавши, прохрипів Весняноцвітний.

— Поїду.

— Ну, я попереджав! Перестерігав!

— Дякую за пересторогу, але обов’язок!

І автор поїхав до милого його серцю Веселоярська. Знав, що побачить розлогі прекрасні поля і розкішні сади, обтяжені плодом. Що почує рідні співи в стилі провансальських менестрелів одинадцятого століття: «На вгороді ве-е-герба ря-а-гасна! На вгороді ве-е-герба рягасна-а! Там стояла дів-і-гівка крага-гасна-а-а!» Що зустріне знайомих, які походженням своїм сягають ще далі, ніж провансальські менестрелі, і почує…

Тут автор вжахнувся: невже він не почує веселоярівського сміху? Невже не зануриться в це розклекотане море, бризки од якого долітають до самого господа-бога?

І невже ж у Веселоярську міг запанувати тільки притаєний сміх аноніма, кляузника, обмовника, ябедника й пасквілянта!

Автор викликав у своїй уяві образ хуторянського класика Весняноцвітного, матеріалізував той образ і усунувся на якийсь час з розповіді, поступившись йому місцем, бо Весняноцвітний, певне, як ніхто інший, володів безцінним даром: мислити не цілими словами, а тільки їхніми закінченнями. Товаришу Весняноцвітний, які бувають аноніми? Аноніми? Та які ж? Ось прошу: анонім брехливий і анонім примхливий, анонім відвертий і анонім упертий, анонім нахабний і анонім похабний, анонім облесний і анонім почесний, анонім понурий і анонім похмурий, анонім відважний і анонім легковажний, анонім категоричний і анонім істеричний, анонім настирливий і анонім придирливий, анонім драчливий і анонім хворобливий, анонім сором’язливий і анонім нещасливий, анонім підлий і анонім плідний, анонім в’їдливий і анонім згідливий, анонім відчайдушний і анонім простодушний, анонім халтурний і анонім літературний, анонім простацький і анонім партацький, анонім плюгавий і анонім шепелявий, анонім примітивний і анонім паразитивний, анонім похіпливий і анонім причіпливий.

Знавці поезії можуть обуритися. Мовляв, це зовсім не стиль Весняноцвітного, а стиль нашого уславленого модерного поета! Весняноцвітний, без сумніву, навіть слів таких не знає, він би міг сказати хіба що ось так: анонім гарненький і анонім рідненький, анонім тихенький і анонім ласкавенький і так далі.

Що тут скажеш, чим виправдаєшся? Хіба що послатися на давню книгу, в якій написано: «Ешь, что пред тобою лежит, а инде не хватай».

Шпиньопшонія

Тим часом у Веселоярську сталася ретардуюча подія. В авторовій книжці «Левине серце» (розділ II) з посиланням на класиків пояснюється, що таке «ретардуючий». Тут же можемо сказати тільки, що ця подія трохи загальмувала хід справ і нашої розповіді, але зупинити не могла ніяк.

Що ж за подія? Може, відмова (з криками й загрозами) нового викладача фізкультури Пшоня йти з учнями в поле на збирання кукурудзи? Або перша листівка від Недайкаші у відповідь на щоденні Гришині послання (Недайкаша відповів: «Ваше питання вирішується»)? Або звістка про те, що товариш Жмак не може прибути до Веселоярська на треті жнива, зважаючи на стан здоров’я?

Та ні. Подія, власне, була дрібна, випадкова, просто безглузда, але зачіпала вона головного нашого героя, тому доводиться про неї розповідати.

Одного прекрасного ранку (такий розкішний зачин вигадано в літературі ген-ген аж як давно, і гріх було б не скористатися!) в Гришиному кабінеті з’явився чоловік, що був точною копією викладача фізкультури Пшоня і відрізнявся від нього тільки одягом: мав на собі костюм у широченну смужку, галстук в смужку ще ширшу, в руках тримав імпортний плащ (сірий у смужку) і чорний берет з пиптиком і двома вічками, як для шнурків на черевиках.

— Здрастуйте, — сказав чоловік трохи зміненим (не таким скрипливим, як у Пшоня) голосом.

— Здрастуйте, — відповів Гриша.

— Шпинь, — сказав чоловік.

— Пшонь? — уточнив Гриша.

— Таки ж Шпинь, — усміхнувся чоловік.

— А я кажу, може, все-таки Пшонь? — уперто повторив Гриша.

— Я вам по буквах, — ще ширше усміхнувся Шпинь-Пшонь, — ось слухайте: шило, пилка, ирха, ніс, м'який знак. Шпинь. Дуже просто.

— А що таке ирха? — поцікавився Гриша.

— Спеціально знайшов слово на «и». Означає: замша з козячої шкіри. Найделікатніша замша.

— Одну хвилиночку, — попросив Гриша. — Почекайте, я зараз.

— Та будь ласка! — вигукнув той, прилаштовуючи свого плаща, свого берета і влаштовуючись вигідно сам на дивані.

Гриша вискочив до Ганни Панасівни.

— Виконавець наш тут?

— На місці.

— Пошліть його, будь ласка, до школи, хай подивиться, де там цей Пшонь.

— Зараз і послати?

— Негайно!

Гриша повернувся до кабінету. В чорта-біса, в переселення душ, у відьом і домових не вірив, та все ж міг припустити, що на нього наслано якусь ману, що насправді нічого не було, а тільки привиділося, приверзлося, і в кабінеті нікого немає і не було взагалі, тільки видиво двійника Пшоневого і дрижання повітря від слів ніби й мовлених, а насправді лише уявлюваних.

На жаль, містика й чортівня тривала далі. Пшонь (чп хто там воно такий?), розсівшись на дивані, закинув ногу на ногу й подригував нечищеним, щоправда, з добрячої шкіри, черевиком.

— Державні справи? — поспівчував він Гриші.— Знаю-знаю, сам не раз…

Гриша глянув на цього нахабу. Таки ж Пшонь, тільки переодягнений!

— Слухайте, — сказав він, — ви ж по фізкультурі, коли не помиляюся?

— Помиляєтесь, та ще й глибоко! — добродушно реготнув той. — Я по культурі, але без усяких «фіз»! А про вас звідки? Дуже просто. Був тут такий товаришочок — Тавромахієнко?

«Ну, гадство, — подумав Гриша, — вже, мабуть, і про це заява є. А Пшонь звідкись пронюхав — і тому весь цей маскарад».

Вголос він промовив:

— Я вже й не пригадую…

— Та він тут у вас метеорно! Мельк-мельк — і нема. Несерйозний чоловік. Але запам’ятав. Все там, каже, найпередовіше і найпоказовіше. Тільки, каже, відчувається нехватка чогось, а чого само, каже, не пойму.

Гриша слухав і не слухав, бо в голові крутилося тільки одне: «Пшонь чи не Пшонь? Ще одна заява чи не заява?»

— Слухайте, — несподівано перебив він того зайду, — ви ото щось про козячу замшу говорили…

— Про ирху?

— От-от… Може, ви щодо козячої ферми?

— Козячої ферми? Не інтересуюсь. У мене сфери набагато вищі. Благородніші. От я вас спитаю. Яке повинно бути мистецтво?

— Мистецтво?

Перехід від кіз до мистецтва був такий несподіваний, що Гриша розгубився.

— От іменно: мистецтво! — торжествував Шпинь-Пшонь. — Не можете сказати? І не вимагаю. Ніхто так зопалу не може. А я скажу. Мистецтво повинно бути