Себастьян Фолкс - Пташиний спів

доживе. Робота йшла дедалі повільніше, паузи на відпочинок ставали все довші. Стівен іноді перевіряв, чи б’ється його власне серце.

На те, щоби винести усі ящики, знадобилося три дні. Коли він закінчив, його охопило таке виснаження, що він навіть думати не міг про підривання останнього — просто впав та заснув. Прокинувшись, одразу попрямував до Джека й посвітив ліхтариком йому в обличчя. Очі його були розплющені та дивилися прямо на Стівена. Він був певен, що той помер, але потрусив його. Джек невдоволено застогнав.

Стівен сказав, що звільнив камеру. Щоб надати Джекові якихось сил, він заповз туди та зачерпнув руками трохи води з калюжі, обережно доніс її та плеснув в обличчя Джека.

— Скажи мені, як його підірвати, і ти матимеш стільки води, скільки забажаєш.

Голос Джека майже неможливо було розчути, довелося прикласти вухо до його сухих губ. Джек сказав, що вони використовували електричні дроти.

— А якщо узяти гніт?

— Ну, якщо зробиш. Довгий треба. Щоб забратися звідси.

— Можна зробити з мішків. Порвати на смужки і зв’язати.

— Якщо вони сухі. Але без детонатора не вийде. Амонал горить, але без піроксиліну він не вибухне.

Стівен пішов туди, де складав мішки, помацав — достатньо сухі. Дістав із куртки, котру давно скинув, ножа та коробку сірників, розрізав мішок, висипав його вміст та підпалив. Рваний край тканини добре спалахнув, але далі мішок горів повільно — не надійно.

— А якщо відкрити ящик з амоналом та цівкою насипати доріжку до іншого ящика цівку? Вибухне?

Джек всміхнувся:

— Обережно тільки.

— Далеко треба буде вести цівку?

— Ярдів на сто. Треба укритися за товстою стіною. При горінні виділяється газ — потрібно надягати апарати.

Стівен прикинув, скільки часу знадобиться на створення дроту з мішків довжиною в сто ярдів. Занадто довго. Сухий піроксилін на це витрачати не можна — без нього амонал не вибухне. Єдиний варіант — цівка з вибухівки.

Спочатку він відніс Джека назад бойовим тунелем до бокової галереї та поклав у лівому відсіку за кілька ярдів від входу — тут наче буде безпечно. У місці другого вибуху він забрав дихальні апарати та повернувся з ними до Джека.

Після цього він обережно зняв верхню дошку з ящика з амоналом — спочатку за допомогою леза ножа, а потім ручки. Сірий порошок з ящика він руками почав перекладати у мішок, поки той відчутно не поважчав. Мішок він поніс до камери, там насипав купку біля піроксилінового детонатора, котрий помістив в останній ящик вибухівки, а решту почав викладати цівкою два дюйми завширшки — через допоміжний лазу напрямку бойового тунелю. Скоро порошок закінчився, і довелося ще двічі наповнювати мішок, перш ніж цівка досягла місця, де стояли інші ящики з вибухівкою. Стівен проклав цівку якомога далі від них. Це був його єдиний шанс. Діяти треба обережно — переносити ящики кудись далі сил не було.

Цівка досягла середини бокової галереї. Він висипав породу ще із шести мішків, порізав їх на стрічки та зробив запальний дріт до амоналової цівки. Закінчивши, Стівен сів поруч із Джеком та надягнув на них обох дихальні апарати.

— Ось і все. Зараз буду підривати.

Джек не відповів, і Стівен пішов у галерею та вклякнув біля дроту з мішків, приблизно у тридцять футів завдовжки. Він хотів бачити, як загориться цівка амоналу, щоби переконатися, що у них все вийде. На мить зупинився та спробував відшукати якусь думку або слушну молитву для завершення його життя, але мозок страшенно втомився, а рука свербіла від нетерплячки.

Він чиркнув головкою сірника об коробку та поглянув, як горить деревина. Не було ані страху, ані відчуття небезпеки. Він підніс сірник до мішковини та підпалив тканину. Серце вдарило сильніше — воно хотіло жити. Стівен, бородатий, з шаленими очима, розсміявся як самітник у своїй печері.

Тканина затріскотіла, спалахнула, потім затухла та знов розгорілася. Вогонь пройшов футів шість та зупинився. Стівен голосно вилаявся та схопив ліхтарик. Заради бога! Тканина затухла і вистрілила угору іскрою — немов електричним струмом. Іскра впала на цівку амоналу, і Стівен побачив стовп вогню, котрий здійнявся аж до стелі тунелю. Він швидко повернувся та побіг до Джека — три кроки назад, — але добігти не встиг. Його жбурнуло вперед вибухом, який видирав тунелі, стіни, підіймаючи землю разом зі сміттям у повітря над поверхнею.

Лейтенант Леві сидів на стрілецькій сходинці та їв гороховий суп з ковбасою й хлібом, які видала польова кухня роти, котра проїхала вже не одну сотню миль від самої Саксонії. У цей момент його трусонуло вибухом.

Британська артилерія вже три дні щільно обстрілювала їхню передову, що передвіщало великий наступ. Леві мав туманну цікавість, як довго все це ще протриває, поки він нарешті зможе повернутися до своєї лікарської практики у Гамбурзі, котрою займався до війни, — він вже встиг заробити певний авторитет як спеціаліст із дитячих хвороб. Леві опирався вступу до армії скільки міг, аж поки значні втрати людей на війні не позбавили його такої можливості. В той день він залишив хворих дітей у лікарні та повернувся додому, щоби попрощатися з дружиною.

— Я не хочу воювати з французами, — казав він, — та особливо з англійцями. Але це моя країна і наш дім. Я маю виконувати свій обов’язок.

Дружина повісила йому на шию ланцюжок з маленькою золотою зіркою Давида, яка вже кілька поколінь