Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

всі вороги партії – брехуни. Виконуючи наказ, він вбив за життя шістьох людей і ніколи над цим не задумувався, двох із них повільно, аби отримати імена співучасників. Він був закоханий у доньку радника земельного суду й писав їй гарні, романтичні листи. У вільний час любив співати, мав приємний тенор.

Останні голі трупи поскладали поруч із ліфтом. Їх переносили Моссе і Бреде. Обличчя Моссе було розслаблене. Він усміхався Берґерові. Його страх там, на вулиці, виявився безпідставним. Думав, що опиниться на шибениці, а тепер він працює, як їм було наказано. Він у порядку. Врятований. Працював швидко, аби продемонструвати свою добру волю. Прочинилися двері, і зайшов Вебер.

– Увага!

Усі в’язні стояли струнко. Вебер у напастованих елегантних чоботах підійшов до столу. Він любив добрі чоботи, це була чи не єдина його пристрасть. Обережно струсив попіл з цигарки, яку запалив, аби перебити трупний сморід, спитав у Шульте:

– Готово?

– Так точно, штурмфюрере. Все записано і прийнято.

Вебер поглянув у скриньки з золотом. Вийняв медаль, яку мав на грудях труп, що залишився стояти коло шахти.

– Що це?

– Святий Христофор, штурмфюрере, – запопадливо пояснив Шульте. – Медаль, яка приносить щастя.

Вебер глузливо всміхнувся. Шульте не помітив, що пожартував.

– Гарна, – сказав Вебер і поклав медаль назад.

– Де четверо з двору?

Четверо вийшли вперед. Двері знову відчинилися, і разом із двома іншими в’язнями з групи зайшов шарфюрер СС Ґюнтер Штайнбреннер.

– Вставайте поруч із тими чотирма, – скомандував Вебер. – Усім іншим – геть! Наверх!

В’язні з бригади крематорію швидко зникли. За ними і Берґер. Вебер поглянув на шістьох, що залишилися.

– Не туди, – скомандував він, – ставайте під гаки.

На стіні навпроти шахти були закріплені чотири міцні гаки. Приблизно на півметра вище над головами в’язнів. У куті праворуч стояв триногий табурет, у ящику поруч лежали мотузки, позв’язувані в короткі петлі з гаками на кінцях.

Лівим чоботом Вебер штовхнув табурет, і той опинився перед першим в’язнем.

– Залізай!

Чоловік затрясся і став на табурет. Вебер поглянув у ящик з мотузками.

– Так, Ґюнтере, – звернувся він до Штайнбреннера, – вистава починається. Покажи свою майстерність.

Берґер вдавав, що допомагає складати трупи на ноші. Раніше його ніколи не використовували для такої роботи, для цього він був надто слабкий. Але коли вигнані в’язні піднялись наверх, старший звелів братися до роботи; найпростіше було вдавати, що виконуєш наказ.

Одним із тіл на ношах була жінка з розпущеним волоссям, іншим – чоловік, наче зроблений із брудного воску. Берґер припідняв плечі жінки і згріб її волосся під них, щоб, коли вони її запихатимуть у піч, воно не зайнялося й не обпекло нікому рук. Дивно, що його не обрізали, раніше це була звичайна практика, волосся збирали. Можливо, тепер це вже не вигідно, у таборі залишилося надто мало жінок.

– Готово, – сказав він.

Вони відчинили дверцята в піч. Бухнуло жаром. Рвучко запхали пласкі залізні ноші у вогонь.

– Зачиняй дверцята! – кричав хтось. – Зачиняй!

Двоє в’язнів гупнули важкими дверима, але одні дверцята одразу відчинилися. Берґер встиг побачити, як жінка здибилася, наче прокинулась. Волосся, що палало, на якусь мить осяяло її голову, немов мерехтливий біло-жовтий ореол святих, а тоді дверцята, в яких застряг невеличкий кавальчик кістки, остаточно зачинилися.

– Що це було? – злякано спитав один із в’язнів. Досі він лише роздягав трупи. – Вона ще була жива?

– Ні. Це через температуру, – хрипко відповів Берґер. Гаряче повітря висушило йому горло. Навіть очі виглядали попеченими. – Вони завжди рухаються.

– Часом вони вальсують, – сказав міцний чолов’яга з команди крематорію, який саме нагодився. – До речі, підвальні привиди, а що це ви робите тут, нагорі?

– Нас сюди прислали.

Він засміявся.

– Навіщо? Щоб і ви опинилися в пічці?

– У підвалі нові люди, – сказав Берґер.

Чоловік припинив сміятися.

– Що? Нові? Для чого?

– Я не знаю. Шестеро нових.

Той витріщився на Берґера. На чорному обличчі його очі блищали дуже біло.

– Цього не може бути! Ми тут лише два місяці. Вони ж не можуть збути нас уже. Не сміють! Ти впевнений, що так і є?

– Так. Вони самі сказали.

– Довідайся точно! Ти ж можеш взнати точно?

– Спробую, – відповів Берґер. – У тебе є кусень хліба? Чи щось інше? Я дам тобі знати.

Чоловік витяг шматок хліба з кишені й розламав його надвоє. Менший кавалок віддав Берґерові.

– Ось. Але взнай там, що до чого. Ми маємо бути поінформовані.

– Гаразд.

Берґер відійшов. Хтось із-за спини поплескав його по плечі. Це був зелений капо, який вів у крематорій Моссе, Бреде та інших.

– Ти витягаєш зуби?

– Так.

– Там треба вирвати ще один. Внизу. Ти маєш спуститися.

Капо був дуже блідий. Він пітнів і спирався на стіну. Берґер поглянув на чоловіка, який дав йому хліб, і примружив око. Чоловік пішов за ним до виходу.

– Вже все з’ясувалося, – почав Берґер, – це ніяка не заміна команди. Вони мертві. Я мушу йти туди.

– Точно?

– Так, інакше мені там нічого робити.

– Дякувати Богу! – Чоловік видихнув. – Віддай мені хліб.

– Не віддам. – Берґер запхав руку в кишеню і міцно вхопив кусень.

– Осел! Я лише хотів дати тобі більшу частину. Така новина цього варта.

Вони обмінялися, і Берґер пішов назад у підвал. Штайнбреннера й Вебера не було. Залишилися тільки Шульте і Драйєр. На чотирьох гаках висіли четверо людей. Серед них і Моссе. Бреде та останній із шістьох уже лежали на землі.

– Зніми отого, – байдужим голосом наказав Шульте, – в нього спереду золота коронка.

Берґер намагався зрушити чоловіка і не міг. Вдалося лише з допомогою Драйєра. Труп впав на землю, наче лялька, набита тирсою.

– Це він? – спитав Шульте.

– Так точно.

Мертвий мав золоте ікло. Берґер його вирвав і поклав до скриньки. Драйєр занотував.

– Хтось із інших щось має? – спитав Шульте.

Берґер перевірив трупи на землі. Капо присвічував ліхтарем.

– У цих нічого. В одного цементні та амальгамні пломби.

– Це нам ні до чого. А в тих, що висять?

Берґер безуспішно намагався зрушити Моссе.

– Лишися! – нетерпляче гукнув Шульте. – Коли вони висять, краще видно.

Берґер у широко прочиненому роті відсунув набік набряклий язик. Навпроти нього, за скельцем окулярів, було єдине вибалушене око. Через сильну лінзу воно видавалося ще більшим і деформованим. Повіка над іншою, порожньою очницею була припіднята. З-під неї сочилася рідина. Через це щока була волога. Капо стояв обабіч Берґера, Шульте – одразу за ним. Його дихання Берґер відчував на своїй шиї. Воно пахло м’ятними таблетками.

– Нічого, – сказав Шульте, – наступний.

Перевіряти наступного було простіше: у нього не було передніх зубів. Їх