Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Пам’ятаю могутні дуби, камінь Пунтукас, на якому вирізали барельєфи льотчиків Дарюса та Гіренаса, котрі розбилися в Німеччині, так і не долетівши до Каунаса. Тих льотчиків, які мали стати живими героями Литовської республіки, а стали відразу «вічними».

Коли папір буде коштувати стільки ж, скільки золото, Кукутіс повірить у банкноти та носитиме у своїй нозі в окремій шухлядці пачку десятилітових банкнот із подвійним портретом загиблих льотчиків і з малюнком їхнього літака «Латуаніка» на звороті. Але поки він не вірить у папір. Його спалює вогонь і забирає вітер. Навіть паспорти і довідки легко зіпсувати або втратити. А потім якийсь чиновник скаже: «У вас тут неправильна кома! Треба міняти документи!» А монети — та що там монети! Срібло, золото, бронза! Ось що має вагу в житті і менше піддається впливу вітру, часу та дощу.

«А що, хіба час — це також частина погоди?» — перепитав сам себе Кукутіс, власне, просто слухаючи свої думки, ніж контролюючи їх.

І тут же махнув рукою. А потім розплющив очі, щоб перевірити, чи справді він махнув рукою. Перевіряти було нічого, адже не махати йому знову, щоб переконатися в тому, що він реально махнув?!

У небі квилили чайки, літали-кружляли над головою. Літали доволі високо. Неподалік попереду — метрів за двісті — втомлено та неголосно шуміло море, немов уже достатньо набурлило за день. Запах моря здався Кукутісу бурштиновим, бурштинового кольору. Ну, може, трохи-трохи світлішим за бурштин.

І тут щось кольнуло в спині, немов під лівою лопаткою хтось голочкою шпигонув. Озирнувся Кукутіс, ніби хотів перевірити: хто це йому біль заподіяв?

А там нікого, ряд двоповерхових будинків. У їхніх вікнах світиться. Високо над головою блимає червоний ліхтар маяка. Не такого, що в Анікщяйському лісі, той же чотирикутний, а цей круглий, як труба старого заводу.

Знову кольнуло під лівою лопаткою. І якось дивно защеміло в грудях. Також ліворуч.

«Серце, — збагнув Кукутіс. — Це не мій біль. Це знову комусь погано тут, недалеко, за спиною, у Франції. І комусь ще погано там, за Ла-Маншем, в Англії. Біль у грудях небезпечніший, ніж біль, який відчуваєш зі спини, — міркував мандрівник. — Але як вам обом допомогти одночасно? Вас зараз двоє, а я — один, і серце у мене одне. Це ще добре, що литовців у світі мало! Не те що поляків!»

Кукутіс згадав польського старигана, польського «Кукутіса», котрий бідкався біля дороги кілька днів тому через те, що не встиг зупинити дівчину, яка кинулася під машину.

З моря подув несподівано сильний вітер, сильний і вологий. І шум хвиль став голоснішим, і чайки, здавалося, опустилися нижче.

«Ні, я до вас доберуся! Доберуся вчасно!» — прошепотів Кукутіс, дивлячись на морський горизонт і розуміючи, що з кожною хвилиною горизонт підповзає все ближче і ближче завдяки вечірньому згущенню повітря. Ось загусне воно до повної темряви, і зникне горизонт. Зіллється з мороком, що підсвічується за спиною вікнами та вуличними ліхтарями, а попереду — вогниками кораблів. І тоді почнеться нічний «діалог» маяка з вогнями кораблів. А де буде в цей час він, Кукутіс? З ким буде вести діалог?

Оглянувся старий зусібіч. Навколо — нікого. Тільки пустельна вулиця вікнами на безлюдний пляж, і море.

Розділ 103. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Довготелесого захисника тварин звали Владас. Про це стало відомо, коли наступного дня своєї присутності він висунув із намету чергову картонку-плакат, прикріплений на довгій палиці: «Я — заручник садистів». Далі був написаний фломастером номер телефону і прохання повідомити про те, що Владаса «тримають» у Пієнаґалісі.

У двір якраз заїжджала чергова машина з клієнтами. Але Вітас встиг вихопити плакат і занести його в будинок. Уже потім, коли клієнти поїхали, він підійшов до намету, вихід із якого, як і раніше, перебував під контролем Ґуґласа.

— Гей ти, Владасе! — гукнув Вітас. — Зателефонуй краще в поліцію! Нехай вони тебе звідси заберуть!

— Не можу, — відповів голос із намету. — Мобільник розрядився.

— Давай заряджу! — жартома запропонував Вітас.

З намету почувся шурхіт. Потім через брезентові стулки-дверцята з’явилася рука з мобільником і зарядним при­строєм.

— У туалет можна? — жалібно благав Владас із намету.

— Виходь! — Вітас зробив крок назад. І тут же Ґуґлас ощирив морду і загарчав.

— А собака? — Голос захисника тварин зазвучав ще жаліб­ніше.

Вітас присів біля будки, погладив пса, а потім міцно взявся рукою за ошийник.

— Виходь!

Довготелесий визирнув. Ґуґлас рвонув було вперед, але, відчувши руку господаря, зупинився, озирнувся на Вітаса.

— Нехай іде! — сказав йому господар. Підняв погляд на Владаса. — Іди туди, за коморою побачиш!

— А що, в будинку туалету немає?

— У будинку — для запрошених гостей, а для непроханих — там!

Рената стояла у ванній кімнаті перед дзеркалом і розглядала своє волосся.

— Ні, воно вже не червоне, — прошепотіла вона засмучено. — Треба або оновити, або перефарбуватися.

Почувши, як відчинилися двері в коридор, визирнула. Побачила, як Вітас поставив мобільник на підзарядку.

— Як там замовлення? Нові є? — поцікавився він.

— Два. Якщо будуть телефонувати, поки заряджається, принести тобі?

— Це не мій, — махнув рукою Вітас. — Придурок із намету попросив зарядити! До речі, його звуть Владас. Так мого кращого друга в школі звали... Зроби нам із Віолою чаю!

Коли Рената вийшла з чайником і чашками на подвір’я, біля її «фіата» за наметом стояла срібляста «тойота» клієнтів, майже упираючись бампером у жовтий «смартик» Віоли.

Ґуґлас, відчувши господиню, вискочив з будки і заметиляв хвостом.

— Привіт! — гукнула йому Рената. Присіла навпочіпки, стала гладити.

Пес раптом насторожився та загарчав, повернувши морду до намету.

— З вами можна побалакати? — долинув з намету голос захисника тварин.

— Можна, — відповіла Рената здивовано. — Якщо пообіцяєте виїхати звідси!

— Я не можу виїхати! Я з мамою живу! Півроку був на допомозі, роботи немає! Почав пити! А тут якраз про вас по телебаченню сюжет! Ну і цей ролик із котом! Такий шанс раз у житті випадає! І все поряд, далеко їхати не треба!

— А ви звідки? — поцікавилася Рената.

— Із Молетая.

— Справді? І про що ж ви хочете зі мною побалакати?

— Мені треба світлини мого пікету в Німеччину відправити. Як доказ, що я грант відпрацьовую.

— Ну то й відправляйте, — Рената стенула плечима. — У вас же комп’ютер є.

— Комп’ютер є, але батарейки сіли. Та й світлин немає. Ви мене не сфотографуєте?

— Себто?

— Ну, я ніби намет