Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

class="p1">Ось і зараз у напівпорожньому вагоні, що під’їжджав неквапно до станції Фарбус, він згадав цей уважний погляд літнього бармена. Уважний і водночас ніби й байдужий. В його очах не було зацікавлення до рудоволосого клієнта, котрий виклав із кишені на столик біля свого горнятка кави якийсь червоний пухнастий клубок на ґумці. В його очах, мабуть, можна було прочитати тільки констатацію, якийсь необразливий вирок-ярлик цьому дещо дивному клієнту. Він, бармен, імовірно, подумав про Андрюса одним словом — «іноземець»! А може, це було слово «канадець»? Слово «канадець» у цих краях, як здавалося вже Андрюсові, сприймалося, як «свій іноземець» або щось таке. Принаймні присутність Канади та канадців тут не викликала запитань. А про присутність тут литовця, відірваного від Литви, ніхто ні в цьому вагоні, ні в усьому місті Аррасі навіть не здогадувався.

Барбора не приховувала своїх радощів. Вона чомусь думала, що Андрюс повернеться набагато пізніше. Коли він розповів про марність своїх спроб знайти клоунський заробіток — це у відповідь на її запитання: «Ну, як там?» — в її погляді промайнуло співчуття.

— Інґрида телефонувала, — поділилася новинами Барбі. — Знаєш, вони тепер працюють на фабриці кліток для кроликів... Сказала, що у них усе гаразд, але...

— Що «але»? — глянув їй у вічі Андрюс.

— Мені здалося, що вона чимось дуже невдоволена. Може, саме роботою?! Гадаєш, Клаудіюс мріяв виробляти клітки?

— А ти думаєш, вони будуть усе життя майструвати клітки для кроликів? — Андрюс несподівано всміхнувся, подумавши, що зараз Барбора ставить йому Клаудіюса в приклад.

— Ні, — з готовністю підхопила вона думку Андрюса. — Вони, мабуть, вже шукають щось цікавіше.

— Знаєш, — Андрюс зітхнув. — Мабуть, я також скоро почну шукати роботу. Роботу, яка мені не сподобається, буде викликати огиду, але я все одно буду вставати рано-вранці і йти на фабрику кліток для кроликів або на свинячу ферму! Аби платили, щоб заробити гроші!..

Приреченість, із якою промовив це Андрюс, змусила Барбору замовкнути. Продовжувати цю, не вчора розпочату розмову, не праглося.

— Я тобі зроблю чаю! — запропонувала Барбі.

— Не треба, — зупинив її Андрюс.

— Віскі? — запропонував, увійшовши в вітальню, Андрюс старому, перш ніж той устиг саме проханням про віскі традиційно зустріти свого мешканця.

Крістофер усміхнувся, оцінивши «гру на випередження». Кивнув.

— Хороші новини, — Крістофер підсунув хлопцеві, котрий уже сів за стіл, рекламну листівку із зображенням вродливого жіночого обличчя. — Ти ж знаєш Селін Діон?

— Так, певна річ, чув.

— Сьомого липня вона буде співати на Ґранд-пляс в Аррасі.

— На площі? — перепитав Андрюс.

— Атож, — старий кинув погляд на рекламку. — На площі!

Андрюс пригубив віскі, задумався про містечко, що його розчарувало, але в якому зупиняється експрес на Амстердам, і де на головній площі іноді співають світові зірки.

Барбора все-таки принесла всім чаю і сіла поруч. Забрала з рук Андрюса рекламну листівку.

— Ого! — вирвалося в неї. — Селін Діон? В Аррасі? Цікаво, скільки коштуватимуть квитки?

— Безкоштовно, — пояснив Крістофер.

— Ну от! — зраділа вона. — Є заради чого жити!

Андрюс поглянув на Барбі скептично, але тут же подумав: «Вона ж чекає дитину, і кажуть, що навіть розумні жінки під час вагітності мелють дурниці!» І тут йому стало соромно і за свій скептичний погляд, і за думки. Він згадав, як сам із нетерпінням менше року тому чекав поїздки на рок-фестиваль. На фестиваль, де не співали світові зірки, але з якого і почалася ця подорож в нове, «французьке» життя. Фестиваль, на якому він познайомився з Барбі і тут же провів із нею «шлюбну ніч» після жартівливого одруження. Ні, вона не була дурною, а якщо й була, то не дурніша за нього самого.

Рано вночі він прокинувся і довго лежав, дивлячись у стелю і чуючи іноді крізь двері, що вели в коридор, кроки старого, котрий страждав від безсоння. Кілька разів хотілося встати та піти побалакати з ним. Просто так, щоб йому було не так нудно і обтяжливо не спати тоді, коли всі навколо сплять. Але зупинила його думка про те, що будь-яка розмова з Крістофером, хіба що крім розмови минулого вечора про майбутній концерт Селін Діон, закінчувалася війною. Першою світовою. Говорити про війну Андрюсові не хотілося. Він і так постійно згадував дивні підземні звуки, почуті біля колючого дроту і таблички «Обережно, міни!» там, на краю «канадської» землі в лісі, понівеченої далекою війною. У лісі, який Крістофер так і називав — «Ля Форе», навіть коли розмовляв англійською.

Розділ 102. Дюнкерк. Норд-Па-де-Кале

Погода в Дюнкерку насупилась і з моря подув холодний, колючий вітер. Високий жорсткий комір старого сірого пальта, при потребі, легко ставав стіною між Кукутісом і холодом. Ось і тут, біля моря, як тільки мандрівника висадив із машини француз, котрий працював в аеропорту Блеріо і жив неподалік від Дюнкерка, Кукутіс відчув холодний подих моря й одразу підняв комір. Француз поїхав, а подорожній залишився на набережній перед піщаним безлюдним пляжем, над яким височів, як середньовічна вежа, білий маяк із чорною спіральною смугою, що здіймалася догори.

Кукутіс задер голову, поглянув на його вершечок, зачекав, поки промінь маяка укотре блимне червоним. І заплющив очі. Тут же почув шум лісу. Шум Анікщяйського лісу. Шум лісу під маяком-пам’ятником, на вершині якого також спалахував і, мабуть, загоряється й досі ночами червоний промінь, хоча до моря звідти — три сотні кілометрів. Для кого стовбичить маяк Анікщяйського лісу? Для птахів? Для літаків? Або тільки в пам’ять про поета Йонаса Білюнаса? Ті, хто не знають, що Йонаси не вмирають, вважають цей маяк пам’ятником. Кукутіс знає і тому вважає цей пам’ятник маяком. Невідомо тільки Кукутісу, для кого блимає червоний промінь лісового маяка!

«Ох уже ці ексцентричні литовці!» — жартома пролунав у пам’яті парафраз слів француза, котрий розглядав його паспорти в маленькому аеропорту біля Кале.

Кукутіс усміхнувся, не розплющуючи очей. Йому подобалося перебувати у внутрішній темряві, не пускаючи в свої очі і в свою душу світло вечірньої північної Франції. Варто розклепити повіки — і шум лісу зникне. Натомість опуститься з неба скигління чайок.

Коли він востаннє був в Анікщяйському лісі?! Скільки років тому?

«І не лічи, — зупинила його пам’ять. — Якщо не хочеш втомитися від подробиць! Адже потім будеш знову скаржитися, що чіпка пам’ять віддаляє досягнення мети, заважає в дорозі!»

«Певно, що так, — погодився Кукутіс зі своєю пам’яттю. — Не буду згадувати. Бо вже пам’ятаю.