Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

знову повідомив про бажання з’їздити в Аррас, несподівано стенула плечима і сказала: «Як хочеш!» Можна було згадати, як він, Андрюс, шукав у наплічнику серед їхніх речей червоний ніс клоуна, що загубився без потреби, й як знайшов його не всередині рюкзака, а в одній із його зовнішніх кишень, що закриваються на блискавку.

Тоді, три дні тому, він, чесно кажучи, не очікував нічого від цієї поїздки, крім як можливості подихати іншим повітрям, пошвендяти містом, а не селом, роздивитися навколо і придивитися. З іншого боку, його не покидала таємна надія влаштувати на центральній площі Арраса клоунаду та перевірити, як в Аррасі дзвенить, спадаючи в маленьке у картонну коробку, дріб’язок. Він не знав три дні тому нічого про це містечко, і тільки одна «велика» деталь, про яку нещодавно згадав старий, підігрівала його очікування. Крістофер згадав лікарняний центр Арраса як місце, де Барбора могла народити майбутню дитину. Андрюс не знав, чим відрізняється лікарняний центр від лікарні, але в будь-якому випадку уявити собі лікарню, оточену десятком маленьких будиночків, не міг. Лікарня вимагала міста, яке могло б ще постачати її хворими та лікарями з медсестрами.

У цьому Андрюс, насправді, не помилився. Уже й сам вокзал Арраса — солідна сучасна споруда, при будівництві якої використовували більше скла, ніж бетону, — підняв настрій. А коли, озирнувшись на гамір новоприбулого потяга, він побачив швидкісний експрес «Thalys» і почув серед інших малозрозумілих і перекручених луною звуків вокзального оголошення слово «Амстердам», то відразу відчув себе знову в Парижі або принаймні в місті, за значенням та величиною — як столиця Франції. Адже не на кожній станції зупиняється швидкісний експрес на Амстердам!

Одного погляду на карту міста, вивішену під склом на вокзалі, було досить, аби збагнути, куди треба йти. Grand Place — велика площа — від вокзалу виявилася за кілька хвилин ходьби.

Збуджений бажанням зібрати навколо себе якнайбільше матусь із дітьми і влаштувати їм свято, Андрюс поквапився до Ґранд-пляс із такою впевненістю, ніби робив це щодня. Крамнички та кав’ярні дорогою здавалися знайомими. Щось нагадувало Париж, щось — Лілль. Один маленький білий будиночок, що промайнув і залишився позаду, нагадав навіть Вільнюс. Такі стоять у старій частині Вільнюса десь у районі вулиці Святого Ігнатія.

Знову був сонячний день і квітневе проміння сміливо било в скляні вітрини, змушуючи їх пускати зайчики та забарвлюючи тремтливим жовтим світлом виставлений за ними товар.

Площа здалася Андрюсові такою же величезною, як і в Лілі.

І такою ж «холодною».

«Я її розігрію!» — впевнено сказав собі Андрюс, помітивши поруч перехожих із дітьми. Зупинився. Одягнув клоунський носик і завмер у позі людини, нахиленої до бруківки, щоб підняти щось невидиме, і тільки очима стежив за реакцією перехожих.

Люди проходили повз, кидаючи на нього здивовані й водночас байдужі погляди.

Клоун сів навпочіпки, підстрибнув і пройшовся величезними, смішними кроками по колу, немов намагаючись окреслити кордон між своєю умовною сценою та такою ж умовною територією глядачів.

Хлопчик років п’яти, котрого вела за руку молода мама, зупинився, помітивши дивного чоловіка з клоунським носом на обличчі. Але мама не зупинилася і потягла малюка далі.

Андрюс спробував ще кілька своїх випробуваних трюків, але й вони не допомогли йому привернути увагу перехожих. Він зупинився. Озирнувся зусібіч. Гамір міста, кроки перехожих, що змішалися в єдиний фон, дзижчання проїжджаючих неподалік машин — усе це раптом здалося занадто гучним для Андрюса. Йому захотілося заткнути вуха.

І ще йому здалося, що хтось на нього дивиться. Чийсь настирливий погляд «стежив», як промінь слабкого ліхтарика, за його обличчям, його очима.

І клоун знайшов цього «спостерігача», жебрака, біля ніг якого лежали два набитих чимось пластикових пакети, а поруч із ними — паперова скляночка для збору пожертв. Бородатий волоцюга в пухкій зеленій куртці стояв, спершись спиною об стіну будинку. Він дивився на Андрюса з відстані метрів тридцяти, але все одно Андрюс відчував неприємну напругу його погляду. І раптом це відчуття зникло. Біля безхатченка спинилася жінка й передала йому трикутну упаковку з супермаркетівськими бутер­бродами. Тепер жебрак про щось ввічливо балакав із нею, вдячно кивав. Волоцюзі більше не було діла до хлопця, котрий намагався «розігріти» головну площу Арраса, площу цього бомжа.

«Тут бракує каруселі, — знайшов пояснення своєї невдачі Андрюс. — Тут, як і в Ліллі, немає дитячої каруселі».

Та не втративши надії від першої невдачі, Андрюс подався на пошуки лікарняного комплексу. Знайшов його досить швидко, але лише для того, щоб переконатися, що практика розваги хворих дітей платними клоунами сюди ще не дійшла. На прилеглих до лікарняних корпусів вуличках розташовувалися кав’ярні та бістро, але в жодному з них не очікували «лікарняного виклику» клоуни та клоунеси, викладаючи напоказ прикмети своєї професії, що стирчать із сумок або, як це робив Андрюс, лежать на столику. Він і сам просидів годинку за філіжанкою кави, сподіваючись, що хтось зазирне всередину і зверне увагу на пухнастий червоний ніс на ґумці, що лежав на столику. Люди заходили, затримувалися біля барної стійки, випиваючи найдешевший еспресо, і йшли, навіть не глянувши на нього. Вже розуміючи всю марність свого очікування, Андрюс не впав у відчай, не був засмучений, як у Ліллі. Він просто змирився з думкою про те, що північна Франція не потребує сміху як ліків. Чашечка кави, яку він уміло розтягував як хотів, вже виявилася порожньою, коли задзеленчав мобільник.

— Привіт! — сказав Поль. — Як справи? Я сумую за тобою!

— Я за тобою також сумую, — зізнався Андрюс цілком щиро. І кинув погляд на літнього француза, котрий нудьгував за барною стійкою.

— У нас сьогодні сонячно! — повідомив Поль. — Вся палата помаранчева!

Андрюс легко собі уявив палату Поля в лікарні «Нектар», залиту сонячним помаранчевим світлом. Навіть усміхнувся, немов побачив цю картинку наяву.

— У нас також є трохи сонця, — сказав хлопчикові. — Тільки вітер холодний.

— Ти про день народження пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Татко передає тобі привіт! Побалакай із ним!

— Андрюсе, доброго дня! — Їз мобільного долинув голос батька Поля. — Ти коли в Парижі будеш?

— Постараюсь на день народження!

— У тебе все гаразд? Кого там смішиш? — питання пролунало занадто весело.

— В основному, намагаюся розсмішити себе, — несподівано сумно відповів Андрюс. І тут же поквапився виправити гіркоту, що вирвалася назовні. — Тут північ і зимно. Коли потеплішає по-справжньому, може, тоді і зможу когось розсмішити!

Вже попрощавшись із Ганнібалом, Андрюс спіймав на собі уважний погляд бармена і збагнув, що спілкувався телефоном занадто голосно.