Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Той обернувся до Ренати.

— Мій дідусь — господар, але він помер нещодавно. Я ще нічого на себе не переоформляла.

— Ага, — поліціянт задумався. — Гаразд. Візьміть наш номер телефону. Я вранці уточню! Зателефонуйте до обіду!

Назад їхали мовчки.

У дворі було темно, але крізь брезент намету тьмяно світилася лампочка. Ґуґлас сидів на тому ж місці. Побачивши, що під’їжджає «фіатик», він завиляв хвостом. А коли Рената з Вітасом вийшли з машини, заскиглив.

— Йому там незручно! — «витлумачила» Рената собачу скаргу. — Давай будку сюди перетягнемо, щоб він міг цього придурка зручніше стерегти!

Перенесли будку аж до входу в намет. Ґуґлас радісно застрибнув всередину, крутнувся і ліг усередині, опустив розслаблено морду на сіно.

— Ви за це відповісте! — долинуло з намету.

— Як рука? — несподівано спокійно спитав Вітас.

У відповідь мовчання.

— Не болить? — знову поцікавився Вітас.

— Болить, — буркнув голос.

— Може, допомогти зібрати речі та відвезти тебе до дороги? Ночі ще холодні! Застудишся!

— Ні, — Ренаті здалося, що голос захисника тварин затремтів, і тремтіння це свідчило або про його невпевненість, або про те, що він уже застудився.

— А ти подумай, бо собака тебе з намету не випустить! — продовжив Вітас.

— Мені не можна звідси! — заявив довготелесий. — Я грант виграв! На три місяці!

— Який грант? — здивувався Вітас.

— На боротьбу за права тварин! У німецького фонду! Мені на боротьбу з вами тисячу євро дали!

— На боротьбу з нами?

— Так, конкретно з вами! Я у фонд лінк на ютуб відправив з вашим нещасним котом і лінк на телепередачу! Якщо не зможу закрити вашу фірму за три місяці, мені грант продовжать!

— Знаєш, — розсердився Вітас (від його спокою не залишилося і сліду). — Якщо ти в мені розбудиш звіра, я тобі не заздрю! Від мене і Ґуґласа тебе жоден німецький грант не врятує!!! Грець із тобою, ночуй у холоді та вогкості! Може, запалення легенів підхопиш! А ти йому носа не давай показувати! — додав Вітас, обернувшись до пса.

Розділ 100. Марґейт. Кент

Уночі на порожній дорозі Клаудіюс почувався королем. Після шести уроків водіння він набрався сміливості, щоб самому проїхатися вже знайомим маршрутом. Тиберій і Ласло вирушили в Марґейт останнім автобусом. Він залишився.

І от, проїхавши самостійно тричі маршрутом, на якому Тиберій учив його водінню, він просто повернувся на парковку перед супермаркетом «Моррісонс» і влаштувався на ніч у машині. Підібгавши ноги, лежав у куртці на задньому сидінні і чекав сну. Але замість утоми відчував у тілі збудження, збудження від першої самостійної поїздки на «Моррісі Майнорі».

У скло задніх дверцят машини світив місяць. Він світив так яскраво, що хотілося засунути на лакованій дерев’яній рамі вікон неіснуючі фіранки. Саме він змусив хлопця згадати дідусів будинок на хуторі та маленьке віконце, під яким стояло його ліжко. Літо здавалося в дитинстві нескінченним, і кожен ранок починався однаково — із заглядання сонця в маленьке віконце. А коли він прокидався від сонячних променів, що гріли заплющені повіки, то відразу розумів, що всі вже давно встали. Чув гамір із кухні, ляпання дверей, стукіт відер із водою, занесених дідусем у будинок і поставлених на дерев’яну лаву. Тепер він великий, і вікно у нього велике. Правда, це не його вікно і не його країна. Зате з вікна видно море, те, яким можна доплисти до Литви. А що іще він знає про це море? Знає, що коли морем поплисти ліворуч, то опинишся в гирлі Темзи і, врешті-решт, кілометрів через 60 потрапиш у Лондон. Якщо поплисти праворуч, то винесе тебе до Голландії чи Бельгії. А якщо вчасно полишити весла, то вітер може занести човен і до Франції. Але він би не кинув весла. Він би не довірився морю та вітру. Не довірився б і човну — занадто непередбачувана морська стихія, не те що стихія людська. Звісно, стихійна людина — це неврівноважений псих. Він як вітер. Але звичайна, нормальна людина знає правила та намагається їх дотримуватися. Щоб існувати і співіснувати якнайдовше, не наражаючись на небезпеку.

Сон уже був близький. Клаудіюс заплющив очі. Його думки стали тихішими, але все ще залишалися виразними.

Він згадав минулу неділю, той день, коли вирішив, що сам змінить своє життя. Й ось не минуло й тижня, а він уже кермує машиною. А тієї першої ночі нового життя, в ніч із неділі на понеділок, він збагнув ще одну важливу річ — різницю між коханням і сумісністю. Він раптом втямив, що Інґрида мала рацію. Вони з Мірою пройшлися безлюдним берегом, дном моря, що відступило. Вони трималися за руки, і хлопець не пам’ятав, хто кого першим узяв за руку. Але так, тримаючись за руки, вони й піднялися до неї, і до третьої ночі пили чай і розповідали одне одному про свої сумніви та про щасливе дитинство. А коли розповіли чимало, Клаудіюс збагнув, що може залишитися у неї до ранку. Вони зсунули ліжка і, вимкнувши світло, роздяглися.

Коли задзвонив будильник на мобільному Міри, Клаудіюс ледь розплющив очі. Мара була мініатюрніша за Інґриду. Легкість і піддатливість її гарячого тіла зворушувала Клаудіюса з новою силою — він почувався просто фізично дужчим, ніж раніше. Та й Інґрида ніколи не була такою піддатливою. Вона завжди, навіть у найінтимніші моменти, примудрялася зберігати дистанцію, якщо не фізичну, то вже точно психологічну, щоб він, Клаудіюс, не відчував її повністю у своїй владі, навіть стискаючи у своїх обіймах. А Міра навпаки, немов відчувала його бажання та допомагала йому перевернути себе з одного боку на інший або покласти її на себе згори. Вона була невагомою та легкою. Була щасливою. Мружилася від щастя, як від сонця. Нічне щастя дівчини було фізичним. Але точно таке саме щастя відчував і Клаудіюс. Не думаючи, не турбуючись, захлинаючись фізикою кохання.

Розділ 101. Аррас. Норд-Па-де-Кале

Скільки можна згадати за десять хвилин дороги в напівпорожньому вагоні потяга, що нікуди не поспішає, який немов навмисне пригальмовує там, де з вікна раптом відкривається краєвид на симпатичну церквицю або якийсь двоповерховий будиночок із червоної цегли з червоним дахом із черепиці? Можна було згадати, як зрадів Андрюс кілька днів тому, коли випадково дізнався у Крістофера, що від Фарбуса до Арраса можна доїхати поїздом. Можна було згадати, як Барбора, котрій Андрюс