Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

з місця. Стояла та дивилася, як він біжить до будинку, як зупиняється біля намету, явно не туристичного, а старого військового, як озирається навсібіч, а потім підходить до Ґуґласа, що вже загавкався до хрипіння.

Вітас додумався відстебнути ланцюг, і Ґуґлас загавкав голосніше і побіг кудись за комору.

Після цього і Вітас зник із очей. А Рената, все ще налякана, але немов захищена гавкотом собаки, зупинилася біля намету, помітила крайчик ґумової підстилки, що визирав з-під нього. Вітерець штовхнув брезентову стулку-дверцята всередину, і Рената побачила, що всередині нікого немає — тільки наплічник, скручений у рулон грубий спальник і зв’язана пачка картонок.

Дівчина трохи заспокоїлася. Подумала, що було б справді страшно побачити в наметі ніж чи пістолет! І тут, немов зумисне, її погляд упав на невеличке дерев’яне руків’я колоди, що стирчало з-під рюкзака.

«Сокира!» — здогадалася вона. І позадкувала.

Швидкими кроками піднялася на поріг будинку. Зайшла всередину і замкнула за собою двері на ключ. Роззулася. Сіла біля вікна на дідовій половині. Втупилася звідти в намет. Прислухалася. Здалося, що Ґуґлас тепер гавкав гучніше.

Із-за комори з’явився високий хлопець, тримаючись лівою рукою за праву, з якої крапала кров. Худий, із випнутим борлаком на шиї і з неприємним, немов сплюснутим із боків обличчям. За хлопцем слідом ішов розлючений Вітас, а між ними з вищиреною мордою гарчав Ґуґлас, готовий у будь-який момент за командою господаря або й без неї вчепитися чужинцеві в ногу.

Хлопець, нахилившись, заліз у намет, а Ґуґлас всівся на землю перед входом.

Вітас піднявся на поріг. Постукав.

— Вибач! — Рената відчинила двері. — Я злякалася! Хто це?

— У нас бинт і зеленка є? Цього мудака Ґуґлас за руку вхопив!

Рената забігла на кухню, витягла аптечку.

— А хто це? — знову спитала вона.

— Бісів захисник тварин, — видихнув Вітас зі злістю та зневагою. — Можна подумати, у нас тут бійня якась!

Він вийшов. Рената обернулася до вікна. Побачила, як Вітас кинув пластикову коричневу скриньку аптечки всередину намету і повернувся в будинок.

Вони обідали на половині Йонаса за дідовим круглим столом. Аби стежити за чужинцем, що увірвався в їхній особистий простір і навіть встановив там, прямо на стежці від будинку до комори, свій військово-зелений намет. Ворог сидів усередині. Вихід із намету сторожив Ґуґлас. Час від часу він гавкав, мабуть, коли чужинець наближався до виходу з намету або просто думав про це — у собак є не тільки нюх, а й інтуїція! Розумний пес може передбачити, що має намір зробити людина. А Ґуґлас був розумним, він явно відповідав своєму прізвиську.

Цей день, що почався так мирно з возз’єднання Йонаса і Северюте на кладовищі Андріонішкіса, продовжився хаосом і ніяк не хотів скінчитися. Віолу, котра приїхала після полудня, цей хаос також затягнув у свій вир. Перукарка швендяла слідом за Вітасом і повторювала одне і те саме запитання, на яке він уже й не намагався відповісти: «Як це можливо?» Вешталася, поки не приїхали на паркетному джипі «порш» клієнти. Як і зазвичай, поскаржилися на грузьку дорогу. Привезли шотландську кішечку, якій, на їхню думку, для повної відповідності породі бракувало сріблястості. Сказали, що готують її до виставки кішок. Мабуть, гамір, метушня, теревені у коморі переконали захисника тварин, що надворі стовповисько, і він зважився на свій страх і ризик вилізти з намету. Спочатку з брезентової стулки висунув картонний плакат на тонкій паличці: «Ганьба садистам! Свободу тваринам!». Слідом вибрався й сам, але Ґуґлас тут же вчепився йому в гомілку. Хлопець заволав, незграбно повернув плакат до землі і став ним бити собаку.

— Що це у вас тут? — із підозрою підступив до Вітаса водій джипа. Його перелякана дружина відскочила до їхньої машини і, здавалося, зараз застрибне всередину і зачиниться.

— Непередбачені проблеми, — пояснив Вітас. — Ви в салон заходьте! Хутко! — він вказав на відчинені двері комори.

Вітасу насилу вдалося перемкнути увагу Віоли на шотландську кішечку. Залишивши клієнтів із нею, він підійшов до намету. Біля входу гарчав Ґуґлас. Вигляд у нього був злий і рішучий.

— Не випускай цю наволоч! — наказав йому Вітас.

— Я не наволоч, це ви — сволота! — долинуло з намету.

— Поліції будеш про це розповідати!!! — гаркнув у відповідь Вітас.

— Буду, а ще про те, як ви на мене пса натравили, також розповім! І ролик на ютубі викладу, як ви свого кота замордували! Весь ваш бізнес побудований на знущанні над тваринами!

Вітас зайшов у будинок і аж кипів від гніву. Переказав Ренаті нещодавню сварку з довготелесим захисником тварин. Вилаявся від душі. Якби він мав у руці наган, то, мабуть, не роздумуючи розрядив би його зараз у брезентовий намет.

Про вечерю цього вечора навіть не згадали. Тільки Ґуґласа, що не покидав свій пост біля входу в намет, Рената погодувала. Зварила йому старої картоплі, потовкла туди бляшанку свинячої тушонки. Потім хотіла погодувати Спамаса і згадала, що той зник.

— Бідний Спамас, — вирвалося у Ренати мимоволі.

Вітас, почувши про кота, обернувся.

— Тепер, дідько б його взяв, треба чекати приходу ще одного алкоголіка з твоїм котом у картонній коробці! — буркнув він. — «Давайте двісті літів, я вашого кота знайшов!» — кривляючись, спародіював Вітас уявного пияка.

— Не лайся! — попросила Рената.

Вітас зітхнув і сів за комп’ютер.

Через півгодини, коли вже стемніло за вікном, він несподівано попросив Ренату поїхати в Анікщяй. Показав їй пачку роздрукованих оголошень.

Рената, читаючи, не могла стримати усмішки: «Знову пропав кіт брудно-червоної барви. Прохання не повертати, не наближатися — підозра на сказ, може жорстоко подряпати». І той же портрет Спамаса, тільки на портреті він ще свіжопофарбований і чистенький.

Коли Вітас приклеїв скотчем останнє оголошення до стіни кав’ярні на Баранаускаса, Рената зітхнула з полегшенням. Їй хотілося додому. Але у Вітаса були інші плани.

— Тепер їдемо в поліцію! — сказав він, стомлено бухнувшись на переднє сидіння «фіата».

Черговий поліціянт зустрів їх здивованим поглядом.

— До нас у двір увірвався божевільний захисник тварин і поставив намет, — почав Вітас пояснювати йому суть проблеми. — Ви можете його від нас забрати?

Правоохоронець детально розпитав Вітаса про інцидент, одночасно роблячи ручкою позначки в аркуші паперу і час від часу киваючи.

— Він вам погрожував?

— Звісно! — миттєво відреагував Вітас.

— Ви помітили у нього зброю?

Вітас похитав головою.

— У нього в наметі є сокира, — неголосно заявила Рената.

— Гаразд, напишіть заяву, — нарешті сказав черговий. — Тільки писати її має власник