Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

плакатами прикрашу і сам буду з плакатом стояти перед входом у ваш салон?

Рената заперечно захитала головою.

— Гадаю, Вітасу це не сподобається! Даруйте, мені треба чай віднести!

— А мені окропу можете зробити? Я примус привіз, а балончик із газом забув.

— Може, чаю? — спитала Рената.

— У мене заварка є!

— Гаразд, зроблю окріп! — пообіцяла Рената і підхопилася на ноги.

Після вечері вона відпровадила Віолу до машини і домовилася вранці під’їхати до неї в перукарню.

— Так, із ним уже треба щось робити! — погодилася Віола, кинувши погляд на волосся Ренати.

Наступного ранку над Анікщяєм сяяло сонце. Підійшовши до перукарського салону, Рената побачила хлопця з горщиком, затиснутим між колінами, котрий сидів на сходах під дверима. У горщику росла фіалка.

— У тебе під дверима клієнт! — повідомила Рената, зайшовши всередину.

— Це мій колишній, — Віола обернулася. Вона саме закінчувала прибирання.

— Старий колишній чи новий колишній? — уточнила Ре­ната.

— Сідай! — Віола кивнула на крісло. — Останній колишній. Я його позавчора витурила. Він, бачте, від моїх підборів утомився. Так і сказав, дурень: «Вибирай — або я, або твої лабутени!» Ну, звісно, не його ж вибирати! Тепер назад проситься! Але ж чоловік має бути твердим: сказав — зробив! Ну, я вже точно тверда!

Віола накинула на Ренату накидку, закріпила її на шиї. Стала за спиною, так, аби краще відображення Ренати в дзеркалі ба­чити.

— Знаєш, він уже взагалі на моє волосся не дивиться! — поскаржилася Рената.

— То що, радикально змінимо колір?

— Ні, — після паузи видихнула Рената. — Краще повернуся до натурального. Нехай волосся відпочине. Я читала, що часто фарбуватися — шкідливо!

— Авжеж, — погодилася Віола. — Тільки це процес тривалий. Я почну зараз, а потім ти вже сама раз на тиждень чорним чаєм будеш голову промивати. Або найпростіше — постригтися наголо? Ти ж усе одно в лісі живеш! Воно й дешевше буде.

— Ні, наголо не хочу! — Рената також придивилася до свого відображення. — Давай краще змивати!

Після перукарні Рената заїхала в кафе на Баранаускаса, посиділа там із ароматним імбирним чаєм. Потім — у супермаркет, і відразу ж пошкодувала, що не зробила навпаки, не заїхала спочатку за продуктами, а потім до Віоли. Як Віола і попереджала, хімічна змивка перетворила її тьмяний червоний колір у нерівномірний світло-коричневий. Вловивши на собі скептичні жіночі погляди, Рената накинула на голову каптур куртки і прискорила крок. Так поспішала, що тільки при оплаті згадала, що не взяла масло. Побігла, зупинивши чергу. Правда, за нею в черзі якраз і стояла одна з тих жінок, що критично і з усмішкою витріщалася на її волосся. Тому на зворотному шляху Рената вже не бігла, а йшла до каси спокійною ходою. Тільки в машині згадала про прохання захисника тварин Владаса купити пальчикові батарейки.

«Наступного разу!» — подумала Рената. Подумала і злякалася, здивувавшись, як легко вона «обійшлася» з проханням Владаса. І ще здивувало її те, що думаючи про нього, вона не відчувала жодної ворожості. Немов він просто жив по сусідству, а не вторгся зі своїм наметом і протестами в їхній простір!

Віола приїхала до них близько другої, якраз перед першими клієнтами. Оглянула волосся Ренати.

— Два-три тижні, й усе буде гаразд, — сказала перукарка. — Воно в тебе міцне, тож можеш чаєм його промивати частіше, кожні три дні!

Повернувшись з двору, Вітас почув слова Віоли і тільки в цей момент збагнув, у чому річ.

— Що це у тебе? — злякано спитав, зиркаючи на її волосся.

— Набридло бути червоною, — спокійно пояснила Рената. — Тобі все одно фіолетово, якого кольору у мене волосся. Буду повертатися до натурального.

— Натуральний тобі пасує більше! — Вітас усміхнувся. — А я освоюю нову професію: тюремного наглядача! Довготелесий весь час у туалет проситься! І кашляє уже, придурок! Ще доведеться йому «швидку» викликати, а «швидка» сюди за такої погоди може і не приїхати!

— Гарний хлопець, — сказала раптом Віола, чим одразу викликала подив як на обличчі Вітаса, так і Ренати.

— А що ж ньому гарного? — Вітас саркастично усміхнувся.

— Ну, високий! Борлак великий, як у індика. Обличчя ви­разне!

— Ну, може, й так... То, може, переконаєш його вибратися звідси? — запропонував Вітас.

— Коли він знову в туалет попроситься, ти мені скажи, — усміхнулася Віола. — Я його відпроваджу!

— Ну, я його до туалету не проводжаю, лишень Ґуґласа тримаю, щоб той йому в ногу не вчепився!

Коли приїхали перші цього дня клієнти з двома кошенятами, в будинку стало тихо. Віола та Вітас пішли працювати, а Рената залишилася.

Вона дописала в зошит ще три замовлення і вийшла надвір. Вдихнула запах вільгого лісу, в якому вгадувався звичний і все одно дивовижний повітряний коктейль із присмаком дубового листя та хвої.

— Ренато? — почувся з намету голос Владаса.

— Що?

— Зробіть мені кави! Бо я вже зовсім застудився! — попросив захисник тварин.

Господиня було повернулася знову до дверей і раптом завмерла. Хитро всміхнулася.

— Через півгодини Віола звільниться, вона зробить! — сказала йому й повернулася в будинок.

Коли в перерві між клієнтами вони зібралися на кухні, щоб випити чаю та з’їсти по бутерброду, Рената повідомила перукарці про бажання застудженого Владаса випити кави. Віола тут же допила свій чай, дожувала канапку і зайнялася кавоварінням. Вітас із подивом зиркав на неї.

— Що ти задумала? — спитав він, коли Віола понесла каву «заручнику».

— Я задумала? — невинно перепитала Рената. — Нічого не задумала. Якщо вона вважає його гарним, чому б їм не спілкуватися частіше?

Увечері Рената зазирнула на половину дідуся Йонаса. Посиділа за столиком біля вікна. Побачила слабке світло в наметі Владаса. Всміхнулася. Адже це вона ставила на зарядку його акумулятор для похідної лампи. І раптом згадала, що сьогодні не годувала песика.

Швидко зварила старої картоплі, розтопила сала на пательні, полила ним картоплю і понесла Ґуґласу. На порозі зупинилася, злякавшись, що голодний пес обпече собі язика. Почекала кілька хвилин.

Потім скинула картоплю з баняка у миску.

Ґуґлас спочатку облизав їй руку і тільки потім почав їсти.

— Ренато! — покликав із намету Владас і тут же закашлявся.

Ґуґлас загарчав.

— Тихіше, тихіше! — заспокоїла його Рената.

— А Віола одружена? — спитав захисник тварин.

— Ні.

— А у неї хтось є?

— Зараз немає! Був один залицяльник, але вона його ви­гнала.

— Вона що, така сувора? — В голосі Владаса Рената одночасно почула і цікавість, і повагу, і його застуду.

— Загалом так,