Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— Спасибі, — сказав невидимий співрозмовник. — А у вас щось від кашлю є?

— Я погляну! — пообіцяла Рената.

Розділ 104. Марґейт. Графство Кент

Дно моря, що відступило, здавалося Клаудіюсу на диво твердим. У піску, ще блискучому від води, відплив порозкидав черепашки. Подекуди в заглибинах залишилися мініатюрні озерця, в яких відбивалося яскраве, але не зігріваюче англійське сонце.

Знову Клаудіюс зауважив тонку глиняну паличку — уламок рибальської курильної люльки. За звичкою підняв, пальцями зняв налиплий пісок, поклав у кишеню куртки. У нього вже цілий пакет цих уламків! Культурний шар англійського рибальського життя! Скільки століть вони курили ці люльки, відпливаючи від берега за рибою та повертаючись із уловом або без? Чому їх так багато тут, на дні? Може, вони курили під час шторму, і шторм просто виривав у них люльки з рук? Або тонули разом із рибальськими човнами, і тоді все, що було в човнах, в тому числі і люльки, все опускалося на дно і розкидалося хвилями, припливами та відпливами по неосяжному океанському дну?

Ці думки відгороджували Клаудіюса від реальності. Та й самі ранні ранкові прогулянки пробуджували в ньому водночас дитину й астронавта. Будь-яка незвичайна черепашка викликала цікавість і бажання нагнутися, взяти її і сховати в кишеню як якусь коштовність. І при цьому місто, що розташувалося на березі, ховалося в повну невидимість, зникало. Клаудіюс був сам-один на оголеному відпливом дні Світового океану, який зберігав мільйони таємниць, зберігав сліди тисяч катастроф і трагедій, зберігав йодистий запах іншого світу, хисткого і стихійного, гарного і страшного, що лякає і вабить.

Водночас здавалося йому, що цей світ безлюдний, а він, Клаудіюс, маленький литовський хлопчик, виявився його першовідкривачем, виявився «Гагаріним морського дна».

І тут запищав будильник у мобільному телефоні. Мобільник не знав, що його господар прокинувся ще дві години тому, о пів на шосту. Прокинувся завдяки пронизливому промінню вранішнього сонця. Прокинувся і подався до моря, вирушив, як у пастку з приманкою, до тимчасово оголеного піщаного дна, що пробуджує в будь-якому чоловікові шукача скарбів, що зачаївся всередині, пробуджує в кожному чоловікові дитину, що вірить у пригоди та диво.

Клаудіюс брів по морському дну, поки ліворуч не з’явилася пляжна башточка з годинником. Там вийшов на набережну і попрямував до автобусної зупинки.

На роботу приїхав на півгодини раніше, але, помітивши у дворі «фабрики» «мерседес» Шляхтича, збагнув, що він не перший.

Зайшов у комірчину із кроликами, сів навпочіпки біля клітки з Інґридою. Відчинив дверцята й погладив.

— Ну, як? — спитав він чорного кролика. — Усе нормально?

І, зробивши паузу, немов даючи можливість тварині відповісти на запитання, продовжив:

— І в мене майже все нормально. На вулиці сонце! Тут, звісно, темнувато, — він озирнувся. — Сюди б вікна вставити! Тобі, мабуть, нудно! Ти ж один у клітці? Тобі б кролицю? Цікаво, а тобі які кролиці подобаються: чорні чи білі?!.. Мені більше білі... Не кролиці, певна річ, а жінки. Світловолосі. Хоча це не так важливо. Найважливіше — характер! В Інґриди він важкий, з нею в одній клітці важко. У Міри, здається, характеру поки що немає. Немов вона ще не знає, чого хоче! Як гадаєш, якби ми всі були кроликами, з ким би я хотів жити в одній клітці? — Клаудіюс задумався. Помовчав, опустивши погляд на посипану соломою підлогу. Знову глянув на чорного кролика. — Бачиш, у людини є вибір. Він цим не завжди користується. А в тебе вибору немає. Та, якщо по-чесному, зараз і у мене вибору немає. Хочеш морквину?

Клаудіюс витягнув із коробки, що стояла під кліткою, морквину і просунув її в дверцята, опустивши перед кроликом.

У головному корівнику «фабрики» дзижчала електровикрутка, вкручуючи чергові самонарізи в дерев’яні планки, з яких народжувався каркас майбутньої клітки. Тиберій і Ласло працювали мовчки.

У Клаудіюса робота також кипіла. На душі раптом з’явився буддистський спокій — жодних думок, ніяких почуттів. Повне злиття з природою, з весною, зі світом. Спиці гнулися дивовижно легко, і Клаудіюс навіть не відчував напруження м’язів, вставляючи їхні кінці в дерев’яні ребра кліток.

Перед півгодинною обідньою перервою Клаудіюс вийшов надвір і побачив Інґриду, котра курила на порозі цегляного будиночка, в якому розташовувався офіс поляка-господаря та кімната, в якій сиділи Міра з Інґридою.

— Ти що, вже й нікотин полюбила? — єхидно запитав Клаудіюс.

— Я давно палю, — Інґрида стенула плечима. Вона була одягнена в елегантний діловий костюм: вузька і довга — нижче колін — спідниця і приталений жакет із підкладеними плічками. Цей костюм додавав Інґриді не тільки серйозності, але й віку.

— Зі мною ти не курила, — холодно вимовив Клаудіюс.

— Атож, із тобою навіть курити не хотілося! — байдуже зронила Інґрида.

— Ні, я не проти! — Клаудіюс не був налаштований на конфлікт. — Можеш курити! Як у тебе?

— У мене все добре! — твердо і трохи роздратовано відповіла дівчина.

— У мене також, — Клаудіюс кивнув. — Хочеш на машині покататись? Пам’ятаєш, ми з тобою до Дувра не доїхали?

— Ти хочеш, щоб я відвезла тебе в Дувр?

— Я тебе сам відвезу! — з гордістю заявив він. — Я вже вожу машину!

— Ого! — Інґрида була здивована. В її очах спалахнула щира цікавість.

— То з’їздимо? — ще раз спитав він.

— А посвідчення водія ти отримав? — поцікавилася Інґрида.

— Ще ні, — зізнався він.

— Ну то спочатку отримай ліцензію, а потім я подумаю! — цікавість зникла з її погляду та голосу.

— Я отримаю, не турбуйся! — також холодно відповів Клаудіюс.

На поріг вийшов Пйотр. Клаудіюс відчув на собі невдоволений погляд поляка і, кивнувши Інґриді на прощання, розвернувся й попрямував до головного корівника.

— Клауде! — наздогнав його погук господаря фабрики.

Обернувся.

— Зайдеш до мене через дві години! — сухо повідомив ­поляк.

Клаудіюс кивнув.

Через годину зателефонувала Міра. Попросила підійти до кроликів і морських свинок, сказала, що є покупець.

Покупцем виявився високий худий старий у коричневому костюмі, років сімдесяти, якщо не вісімдесяти. На білій сорочці бовталася стара синя краватка з якоюсь емблемою.

— Ну, що у вас тут? — спитав він гарною англійською.

Клаудіюс придивився до його обличчя, намагаючись збагнути, звідки цей відвідувач? Повів його до морських свинок.

— Ні, кролики! — різко відмахнувся від морських свинок стариган у костюмі. — Покажіть кроликів!

Клаудіюс таку англійську чув тільки по телевізору.

«Мабуть, давно тут живе!» — подумав він. Традиційно зупинився біля трьох двоповерхових