Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Тьху! тут справа інша, грубша… Що ж? Таке саме з давніх часів трапилося не з одним, а кінець завжди один і той самий. Спочатку якийсь слабак нещасний або крикун підліз під твердий кулак і врізав дуба. Іншим разом комусь зовсім невинному сокира невинно вирвалася з рук і випадково наскочила на слабу кістку. І відразу на бідного кричать: «вбиця». І що він мав робити? Мусив втікати і красти з голоду теж мусив, захищатися мусив, ну і вбивати. А тоді на нього — бий-убий, гналися за ним, як за вовком, і отак він положив десятьох чи більше. Мусив. Потім здичавів з розпачу, від злодійства до злодійства, від убивства до убивства, і нарешті… І де ж справедливість? Дідусь Базьо дуже хвалить Божу справедливість: «До твоєї голови, ані до чиєїсь іншої ніхто не має права, ані до суду. Тільки Бог дише і нами колише». Ой, мій дідусю, а людське право? Яке ж найбільш придатне? Я вже від вчора твердо це знаю: «Утікай від людей, утікай, як борсук до дірки, не стикайся з людьми, бо…Підсунеться тобі такий Ясь». Так! Все через того смердючого цапа! Ой, як добре, що я зробив йому кінець! Та й що з того? Мені кінець теж! Гірший, бо на шибениці. Так було завжди, так і повинно бути, голова за голову. Нехай собі богумилий дідусь байдужить, що хоче.

Він знову поспішив далі в гору. Задиханий, обливаючись раз за разом потом, викупаний у поті, він дійшов після полудня до Льодової Баби. Вже виринав з гущавини потоку. Аж тут раптом чорна жовто-цяткована змія, вже добре вгодована і товста, зірвалася зі стежечки і, поспішно проповзаючи по зарослях, зникла у гущавині. Мандат втішився:

— Якби стало зовсім важко, то втікати на животі, ах, як добре втікати на здорових ногах, дякувати Богові.

Він розпростав ноги, як збуджений кінь бігав по Льодовій Бабі вздовж і впоперек. Шукав і бушував скрізь, але не було жодних печер чи криївок, навіть ні одної дірки для схрону не знайов. Після дощів, після злив минулого тижня гори, як далеко не кинув би оком, були вкриті хмарами, кипіли, диміли. Над далекою Тороягою вистрілювали хмариська, чорні потвори з піднятими копитами, якісь горбаті мари відкривали пащі, щирили зуби. Перед ним був довгий похмурий день, небо душне, думи душні, а живіт смокче. Одна-єдина рада: проспати все і турботи відразу.

Він ліг у гущавині, на краю лісу, накрив голову кожухом. Та прокинувся пізньої, чорної ночі. Від мокрих туманів і страху перехопило подих. Ні, щоб якийсь лісовий дух хапав за ноги, як ще недавно на Рабинці! Де там! Чорна ніч береже, густі тумани бережуть, і це добре. Гнітить не ніч, а чорніше від ночі убивство, доля закована навіки. Відразу на шибеницю, чи що? Опришківство, а потім ще певніша шибениця. А тимчасом, на всякий випадок тихо сиди, не шастай, бо, мабуть, вже упир паскудний, сам лайдак Ясьо шукає свого вбивцю. Хай собі шукає, ніч коротка, світанок недалеко, це не осінь, щоб упирі розгулювали. А зранку Юрія… Чи похорон Яся? Чи може ті все ж попливуть до Галацу? Та де там?! Швидше за все бунт проти ґазди, а хто найбільше спричинився до бунту? Я сам. А що потім? Мабуть, бійка поміж бистрецькими і жаб’ївцями. І з цього нові вбивства. А що потім? Судова комісія, жандарми з кайданками. А хто вип’є за все це? Ґазда Фока за свою порядність. Піти б туди, зненацька порозбивати голови панкам і посіпакам, прогнати! Але ж жаб’ївці першими юрмою повалять його, зв’яжуть, передадуть комісії. Адже вони вже погрожували. А варто б, ой, як варто б за одним махом рубнути хоч би того Крашевського, і Ґонсецького теж, і Кімейчука також, за те, що на стареньких гавкав, казав, що це порохно повбивати. Ґіжицького ні, інших теж ні. Але що йому з цього, нові бійки, нові вбивства. І для чого все це? А хто ж це так сидів у хаті? Може Чорниші-Мандати? Ого, відомо. Але я, я не був з ними заодно, ні, я лиш з маминим батьком, з Базьом. Та й кому коли б могло приснитися, що він, Петрисько, уб’є людину, як зайця, і сам втече, як заєць. Тьху! ось тепер вже закричать: «Це з такого роду, з тих Чорнишів-Мандатів». Досі начебто хвалили — «Петрисько сама делікатність», а тепер вже розгавкаються: «Цей найслабший з них, бо втік, побоявся шибениці». Але ж таке не з одним може трапитись, а потім йому пропаде хата, доля і — життя розбите. Розумно скреготів той дідуган Панцьо: «Хлопче, чорт тебе знайде всюди». Ні з того, ні з сього чорт мені підпалив під ногами і танцюй, Петриську, як ведмідь циганський. І справді, де ж та Мати Божа, що оберігає і мене, і Яся, і будь-кого? Знову заскреготав Панцьо: «Це тобі така мати, що спа-спалить тебе на вугіль».

Мандатові захотілося плакати:

— Шляґ би відразу трафив того Яся дурного, поки він ще не підсунувся своєю гузичною мордою під мою руку. Та й добре, що його вже трафив, принаймні одне це добре. Спати!

Мандат проспав весь залишок ночі, завзято спав і увесь день, проспав Юрія і чергову ніч. Йому снилося довго і втомливо, що він шукав їжу, то смоктав і жував молоду берізку, то попивав помиї в хліві у своїх свиней. Снилися йому і його діти, також голодні і тому змарнілі, цілком здрібнілі. Змарніли їхні ноги, змарніли руки, облізла шкіра, повзали на животах, як червоні дощові хробаки. Тьху, досить такого спання. Щойно він прокинувся, то відразу собі пригадав, що вже день після Юрія.

А що з Ясьом? Лежить собі холодний, посинілий, із витріщеними до неба очима, і так на віки. Мало того, що загинув молодим і намарно, то може ще й комісії та лікарі розрізають ножами його біле тіло і виймають бебехи. А все через мене! Чи це відразу повернутися на бутин і віддатися в руки комісії: «Панове і підпанки, це я сам убив його, бо це лайдак, це пес, бо гавкав на моїх побратимів, бо мені так захотілося. Ані ґазда, ані ніхто інший не винні. Відпустіть їх!».

Повісять? То й повісять, не першого і не останнього. Шибениця? Для людей не для чорта. Жінка? Нехай скисне, чого вона мене відпустила на бутин, так їй і треба! Хай тепер шкирить зуби до молодих, знайде собі. Діти? Нехай