Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Хоч наші коні прибули вчасно, ми тут залишимося на ніч у господі. Ах, які ж милі і запопадливі ці власники господи, побожні євреї, такі, неначе щойно прибули із Святої Землі. Турботливо опікуються нами, часто запитують, чи нам чогось не треба. Коли ми зайшли до господи, стара єврейка зраділа моєму чоловікові: “Що за гість, це не гість, це любко. Яке щастя!”. Тут мені знову здається, що я в земному раю.

Закінчую листа, але все ще важко його заклеїти, важко мені з вами розлучатись. Ваш лист у мене завжди при собі. Ви в ньому пишете про ті альпійські квіти, котрі живуть так далеко від усіх, що ніхто їх не бачить, ані ніхто не понюхає їхнього запаху. І про ті душі, обтяжені тягарем любові, яка не могла нікому віддатися.

Як гарно це звучить у перекладі пана Авріла, спочатку про вас:

«ce matin j`ai vu vos yeux pleurer»

А тоді про тих, хто вас знав і знає:

«il n`e nest pas qui tendrement ne pleure».

Чоловік звернув мою увагу на те, що сьогодні цілий день гори прикриті прозорими туманами. З-за тих заслон вони проглядають і приглядаються до нас, як світлові примари. Пан Бог так само.

Я думаю про вас, обіймаю вас.

Отилія».

ІІ. На той світ

1

Упевнений, що вбив Томашевського, переляканий власним вчинком і боючись погоні, Мандат — як до того і після того не один необережний гірський убивця — втікав прямо поперед себе до угорського кордону. Не гірше, ніж у танці, він ніс круглий тулуб, котився так пружно, що погоня й двадцяти худих його б не догнала. Нарешті він вдерся у невеликий потік, під прикриттям ночі й надалі рішуче втікав. Весь час вгору, чим стрімкіше, тим швидше — нехай його шукають! Але тільки-но він опинився на хребті і прислуховувався до шелесту струмків, що спливають на угорський бік, то знову перелякався. На чужину угорсько-волоську? Туди лише долетить слух про вбивство, то повішають відразу, про запас і то гаком під ребро. Там суд швидкий, справедливий. Він чув уже про таке нераз.

Але чекай! Це ж минуло. Адже розповідав матчин батько, дідусь Базьо Кропивницький, славний дяк із Криворівні, що так бувало раніше, і то більше, ніж сто років тому. А тепер все інакше, нові часи, панські суди пом’якішали, судді іншої моди, освіта. В Угорщині теж так. Там для лайдаків ще краще якось виходить, бо хто звідси втікає туди, то відразу каже, що через політику. То вже його й не чіпають, аби лиш сидів тихо.

— Викручуватись політикою? га?

Мандат слухом відшукав джерело, яке сочилося в Угорщину, приглянувся, як у ньому виграють зорі, потім знову видряпався трохи вище, відшукав прикордонний камінь. Відпочивав коло каменя, саме на кордоні, зважував:

— Той дідусь Базьо, хоч і мудрий та любий, заповідав нам самі небилиці, аби ніколи нікого не судити. «Нехай Господь святий, нехай Сонечко нас судять, — казав Базьо, — і сумління нехай судить, кожен сам себе, але інших судити нам грішним вара. Це людиновбивство! Хто судить іншого, той його вже вбиває, це найважчий гріх». Але хто ж слухатиме таку набожну неміч, як Базьо? Про нього кажуть, що він богумилий, тобто духовний, але ж тому він і дяк. А що така небога може знати? Нікого ніколи в житті не убив, навіть нігтем не пошкрябав, ані не глянув криво, лише очі витріщає на небо. Де ж йому до цього смаку? Бо хто вже раз посмакував убивства, той ніколи не забуде цього смаку, так само як і той, хто має смак на м’ясо дикого вепра, ніколи не відівчиться від полювання. Такий самий смак і в Угорщині, аби лайдаків гаком за ребро підвішувати! Звідки ж Базьові про це знати? Інша справа такому, що вбив, це вже інша мудрість, такий зразу зрозуміє, що на нього чекає. Ні! В Угорщину ні!

Мандат зірвався, відскочив від кордону. Хоч була північ, хоч на полонині не було ще й живої душі, він, гнаний страхом, та все ж не перетинаючи кордону, біг трав’янистим хребтом, весь час до верхів’я ріки. До світанку він пробіг чималий шмат дороги. Вже розвиднювалося, коли він поспішно віддалився від кордону, звертаючи вліво вниз якоюсь густо зарослою поточиною. Він прямував на шум ріки, до Черемоша. Так він опинився далеко від бутину, навпроти Льодової Баби. Помив постоли в річці, на босо перейшов через воду, втопив сліди. Дещо заспокоївся:

— Якщо це правда, що розповідає Базьо, що суди так по-модному зіпсувалися, то і тут мені нічого не вдіють. То чого ж втікати на чужину? Але що тепер — зараз?

Він задер голову і подивився високо на Льодову Бабу.

— Там свобода, там простір, у верхав розлогий степ, вже й здалеку видно, якби хтось переслідував, навіть якби підкрадався навпочіпках. Що мені там зроблять?! Швидше, швидше на Льодову Бабу! Там старі криївки, підземні печери, там ще й не такі ховалися, а навіть і зимували. Звідти колись старшував над цілим краєм не хто інший, як Дмитро Василюків, славний ватажок, позначений святим Громом, зі своєю ватагою. І він і вони, — Мандат задихнувся, зупинився. — Ні! Від цього борони Боже!

Скільки ж страхів, один за другим, шмагали Мандата, неначе на нього падали раз за разом удари олов’яного бича! Хто ж зміг би це описати, коли він і сам не міг позбирати цього всього в голові до купи!

— Кілька днів я витримаю голод, так! А потім? Нічого іншого не залишається, як прямо звідси нападати! Так! Відразу, бо потім піде сигнал тривоги від хати до хати, а потім від колиби до колиби. На кого ж нападати? І спільно з ким…? Акуратно нападати…? Хіба-що захищатись? Але захищатись, це щось інше, нехай би тут десятеро, нехай навіть двадцятеро пішли на мене, то по голові кожного, голову коло голови поскладаю у ряд, як баранів! Так, розкладу! Га — та й це дарма! Барани — це інша справа. Потрібно терпляче притихнути у схроні і тихо дивитися, а будуть на полонинах великі стада. Вкрасти тут і там по одному, це зовсім не важко, їжі буде достатньо, ніхто не збідніє та й ледь зауважать…

Як надокучливий комар, задзвеніла йому в вухах стара пісня:

Ой, укравбих три баранці, четверту єгницю,

А для мене вже будують в Сиготі темницю,

Вберут ноги в кайданиці, а