Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Берґдорфову книжку. Адже в тій книжці голова Ґордон записав кодом ім’я Меґан Падалін. Мені почало здаватися, ніби всі вже знають про те, що я утнув 1994 року.

— А потім ви вбили Костіко, бо він міг вивести розслідування до вас.

— Так. Коли Міранда сказала, що ви допитували її, я подумав, що ви візьметеся потім і до Костіко. Я не знав, чи він згадає моє прізвище, та ризикувати не міг. Я поїхав за ним до його дому. Подзвонив, почав погрожувати пістолетом. Потім зачекав, поки смеркне, і змусив відвезти мене до Бобрового озера, а тоді веслувати аж до острівця. Потім я застрелив його і закопав там.

— Відтак настала прем’єра вистави, — сказав Дерек. — Ви гадали, Кірк Гарві знав, що ви вбивця?

— Я мусив передбачати все. Я заніс пістолет до Великого театру напередодні прем’єри. До обшуку. Потім був присутній під час вистави, ховався на трапі, щоб вистрілити.

— І вистрілили в Дакоту, гадаючи, що вона зараз виголосить ваше ім’я.

— Я став параноїком. Був уже сам не свій.

— А зі мною ви як учинили? — запитала Анна.

— У суботу ввечері я справді заглянув додому, щоб поцілувати дітей. Побачив, як ти вийшла з ванної кімнати і почала розглядати ту світлину. Я відразу ж угадав, що ти щось зрозуміла. Ухилившись від погоні на Бобровому озері, я покинув авто в лісі. Розбив собі камінцем обличчя й скрутив руки мотузком, якого знайшов у машині.

— Ви зробили все це задля того, щоб зберегти свою таємницю? — запитав я.

Майкл глянув мені у вічі.

— Якщо ви вбили перший раз, то можете вбити і вдруге. А якщо вбили двічі, то можете вбити все людство. Адже меж більше нема.

*

— Що ж, — сказав майор МакКенна, вийшовши з кімнати для допитів, — ви мали рацію від самого початку. Тед Тенненбаум теж винен. Але не тільки він. Браво!

— Дякую, майоре, — відказав я.

— Джессе, ми можемо сподіватися, що ви ще трохи залишитеся в поліції? — запитав майор. — Я вже для вас і кабінет звільнив. А якщо ти, Дереку, захочеш повернутися в кримінальний відділ, то твоє місце чекає на тебе.

Ми з Дереком пообіцяли подумати.

Коли вийшли з крайового центру поліції штату, Дерек запропонував нам з Анною:

— Може, повечеряємо в мене сьогодні? Дарля робить печеню. Треба було б відсвяткувати завершення нашого слідства.

— Дякую, — сказала Анна, — але я вже пообіцяла повечеряти з Лораною.

— Шкода, — з жалем сказав Дерек. — А ти, Джессе?

Я всміхнувся.

— А в мене сьогодні ввечері побачення.

— Справді? — здивувався Дерек.

— З ким? — захотіла знати Анна.

— Скажу вам іншим разом.

— Ото вже потайний, — усміхнувся Дерек.

Я попрощався з ними і сів у авто, щоб поїхати додому.

*

Того вечора я подався до невеличкого французького ресторану в Саґ-Гарборі, який мені особливо припав до душі. Я чекав її надворі з букетом квітів. Потім побачив, як вона під’їхала. То була Анна, яка аж променіла з утіхи. Вона обняла мене. Я ніжно провів долонею по пов’язці, що була в неї на обличчі. Вона усміхнулася, й ми зіллялися в довгому поцілунку. Потім вона запитала:

— Як ти гадаєш, Дерек про щось здогадується?

— Та навряд, — відказав я, усміхнувшись.

І знову поцілував її.

2016

Через два роки після тих подій

Восени 2016 року один невеликий нью-йоркський театр зіграв п’єсу, що звалася «Темна ніч Стефані Мейлер». Написав її Мета Островскі, а поставив Кірк Гарві, але п’єса не мала геть ніякого успіху. Втім, Островскі був від неї у захваті.

— Те, що не має успіху, якраз і вартісне, слово критика, — сказав він Кіркові Гарві, якого втішила та добра новина.

Обидва зараз гастролюють країною й дуже задоволені собою.

Цілий рік після тієї траурної мандрівки до Єлловстоуна Стівена Берґдорфа переслідував образ Аліси. Він бачив її скрізь. Він чув, як вона гукає його. Вона з’являлася в метро, у його кабінеті, у ванній кімнаті.

Щоб полегшити своє сумління, він вирішив у всьому зізнатися дружині. Не знаючи, як це сказати їй, написав сповідь. Він розповів усе до найменших подробиць, від готелю «Плаза» до національного парку в Єлловстоуні.

Він закінчив свій текст увечері вдома і побіг до дружини, щоб та його прочитала. Та вона саме збиралася йти на вечерю до друзів.

— Що це таке? — запитала вона, розглядаючи стос аркушів, що простягав їй чоловік.

— Ти повинна це прочитати. Негайно.

— Я вже запізнююся на вечерю, як повернуся, то прочитаю.

— Почни зараз. Ти все зрозумієш.

Заінтригована Трейсі Берґдорф почала читати першу сторінку, стоячи в коридорі. Потім дійшла до другої сторінки, скинула пальто, роззулася й сіла на дивані у вітальні. Увесь вечір вона не зрушила з місця. Не могла відірватися від тексту. Читала запоєм, забувши про вечерю. Жодного слова не промовила, відколи почала читати. Стівен пішов до спальні й сів на подружньому ліжку. Він був геть пригнічений і не міг відгадати, як поставиться до тієї сповіді його дружина. Урешті відчинив вікно і висунувся надвір. Одинадцятий поверх. Він одразу ж загине. Треба стрибнути. Зараз.

Він уже хотів було стати на підвіконня, аж двері відчинилися й увійшла Трейсі.

— Стівене, — захоплено вигукнула вона, — це геніальний роман! Я й не знала, що ти пишеш детективи.

— Роман? — пробелькотів Берґдорф.

— Це найліпший детектив, який я читала в моєму житті.

— Але ж це не...

Трейсі була в такому захваті, що не слухала його.

— Я дам його Вікторії. Ти знаєш, вона працює в літературній агенції.

— Ні, гадаю, що...

— Стівене, треба опублікувати цю книжку!

Усупереч його бажанню Трейсі дала Стівенів текст своїй подрузі Вікторії, а та показала його своєму начальникові: той був у захваті й відразу ж зв’язався з кількома найбільшими нью-йоркськими видавництвами.

Книжка побачила світ через рік і мала небувалий успіх. Зараз за нею пишуть сценарій для кінофільму.

Алан Браун не виставив своєї кандидатури на муніципальних виборах у вересні 2014 року. Він подався з Шарлоттою до Вашингтона, де почав працювати при сенаторі.

Сильвію Тенненбаум обрали міським головою Орфеї. Мешканці міста дуже її цінують. Торік навесні вона організувала літературний фестиваль, який набуває дедалі більшої популярності.

Дакота Іден почала навчатися на