Томас Манн - Доктор Фаустус

гордовитої самоти, мабуть, по-своєму виправданої. «Хіба можна жити, коли живуть інші?» Десь я вичитав таке запитання, не пам'ятаю, де саме, але напевне в якомусь дуже авторитетному виданні. Вголос чи про себе ви всі ставите це запитання, з самої лише ввічливості і більше про людське око помічаєте один одного, якщо взагалі помічаєте. Вольф, Брамс і Брукнер роками жили в тому самому місті, у Відні, але весь час уникали один одного, і жоден із них, наскільки мені відомо, так ніколи й не зустрівся з другим. Та їм було б і penible[534] зустрітися, якщо брати до уваги те, що вони казали один про одного. Критичної колегіальності в їхніх відгуках не було, саме лише заперечення, aneantissement, щоб стояти самотою. Брамс мав за ніщо Брукнерові симфонії, називав їх велетенськими безформними гадюками. І, навпаки, Брукнер був дуже низької думки про Брамса. Першу тему концерту ре-мінор він вважав досить доброю, але казав, що Брамсові більше ніколи в житті не вдалося створити нічого хоч приблизно рівноцінного їй. Вони не хотіли нічого знати один про одного. Для Вольфа Брамс був le dernier ennui[535]. А ви читали коли-небудь його критичний відгук у віденському «Салонному журналі» на Сьому симфонію Брукнера? В ньому він дає загальну оцінку творчості Брукнера. Закидає йому «брак інтелігентності» — avec quelque raison[536], бо Брукнер був, як то кажуть, наївною дитиною, заглибленою у свою величну музику, де панує генерал-бас, і цілковитим ідіотом у питаннях європейської культури. Та коли натрапляєш на деякі листовні зауваження Вольфа про Достоєвського, qui sont simplement stupefiants[537], то мимоволі питаєш себе, що в нього за каша була в голові. Лібретто до його так і не закінченої опери «Мануель Венегас», що його написав якийсь доктор Гернес, він називав шедевром, рівним Шекспірові, вершиною поезії, і негарно, злісно лаявся, коли друзі висловлювали сумнів щодо цього. До речі, мало того, що він написав гімн для чоловічого хору «Батьківщині», йому ще й заманулося присвятити його імператорові. Як вам це подобається? Його прохання, послане безпосередньо імператорові, було відхилене! Tout cela est un peu embarrassant, n'est-ce pas? Une confusion tragique[538].

Tragique, messieurs[539]. Я так кажу про це, бо, по-моєму, всі лиха на світі походять від роз'єднаності сфери духу, від дурості, нерозуміння, що розділяє її на частини. Вагнер називав мазаниною імпресіонізм у сучасному йому живописі, бо в цій царині був великим консерватором. А тим часом його власні гармонійні досягнення мають багато спільного з імпресіонізмом, беруть початок із нього, а своїми дисонансами часто вже й випереджають його. Паризьким мазіям він протиставляв Тіціана: ось, мовляв, справжній художник. A la bonne heure[540]. А насправді в малярстві його смаки хиталися десь між Пілоті й Макартом[541], винахідником декоративного букету, а Тіціан був ближчий Ленбахові[542], який, зі свого боку, так добре розумівся на Вагнерові, що називав «Парсіфаля» нісенітницею — та ще й просто у вічі авторові. Ah, ah, comme c'est melancolique, tout ca![543].

Панове, я страхітливо ухилився від теми. А це означає, що я ухилився від мети свого приїзду. Вважайте мою балаканину за ознаку того, що я відмовився від свого плану, який привів мене сюди! Я переконався, що він нездійсненний. Ви не сядете, maitre, на мого чарівного плаща. Я не повезу вас у світ як ваш імпресаріо. Ви відмовляєтесь, і я мав би відчувати більше розчарування, ніж відчуваю насправді. Sincerement[544]. я питаю себе, чи я взагалі розчарований. До Пфайферінга, може, приїздять і з практичною метою, але ця мета завжди й неминуче має другорядне значення. Сюди приїздять, навіть якщо то імпресаріо, насамперед pour saluer un grand homme[545]. Жодна ділова невдача не може зменшити цього задоволення, особливо якщо немала частка позитивного задоволення саме й отримана на підставі розчарування. Авжеж, cher maitre, серед усього іншого й ваша непоступливість дала мені задоволення, і якраз завдяки тому, що я зрозумів її, завдяки симпатії, яку вона в мене мимоволі викликала. Я симпатизую їй усупереч своїм інтересам, але що вдієш — я теж людина. Хоч людина — надто широка категорія, треба було б знайти точніший вислів.

Ви, мабуть, і самі не знаєте, maitre, яка щиро німецька ваша repugnance[546], вона, якщо мені буде дозволено пояснити це en psychologue[547], складається з погорди й почуття зневаги й страху; я б сказав, що вона — ressentiment[548] поважності до світського салону. Я, щоб ви знали, єврей, Фітельберг — суто єврейське прізвище. У мене в крові Старий заповіт — не менш поважна річ, ніж німецька сутність, він, властиво, не викликає великої схильності до духу valse brillante[549]. Це якраз німецький забобон: вважати, що поважність є лише в Німеччині, а поза нею — лише valse brillante. І все-таки єврей, властиво, скептично ставиться до світу, а симпатизує Німеччині, хоч за симпатію, звичайно, може отримати запотиличника. Німецьке — це насамперед народне, а хто повірить у любов єврея до народного? Не тільки не повірять, а ще й дадуть пару гарячих, якщо він матиме зухвальство туди поткнутися. Ми, євреї, всього можемо сподіватися від німецького характеру, qui est essentiellement antisemitique[550],— причина, звичайно, цілком достатня, щоб трималися світу, якому ми влаштовуємо розваги й постачаємо сенсації, хоч це не означає, що ми шалапути чи дурні. Ми дуже добре розуміємо різницю між «Фаустом» Гуно і «Фаустом» Гете, навіть якщо розмовляємо французькою, навіть тоді…

Панове, я все це кажу тільки тому, що змирився з вашою відмовою, про справи нам більше нема чого говорити, я вже однаково що пішов, уже взявся за клямку, ми вже давно стоїмо, я ще балакаю тільки pour prendre conge[551]. «Фауст» Гуно, панове, — ну хто буде пирхати на нього? Я ні, і ви ні, що я відзначаю з задоволенням. Перлина, une marguerite, повна чарівних музичних вигадок. «Laisse-moi, laisse-moi contempler»[552] — чудово! Массне також чудовий, lui aussi[553]. Але кажуть, що особливо чарівний він був у ролі педагога, як професор консерваторії, про це ходять анекдоти. Його учні з класу композиції від самого початку мали писати власну музику, навіть якщо їм бракувало технічного вміння, щоб написати грамотну фразу. Людяно, правда ж? Це не по-німецькому, але людяно. Один хлопець прийшов до нього зі щойно скомпонованою піснею — свіжою і з проблиском таланту. «Tiens!