Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

По телефону Гриша розшукав Зіньку Федорівну і конспективно розповів їй про мороку з перевіряннями і про свої злигодні.

— Чому ж не казав про це? — спокійно поспитала Зінька Федорівна.

— Не хотів турбувати. Думав: само минеться. А воно…

— Ти, мабуть, газет не читаєш.

— А що?

— Читав би, то знав. То «Під шелест анонімок», то «Карась, якого не було», то про шістдесят дві комісії на один радгосп. Я вже це знаю і ставлюся до всього спокійно.

— Та як же можна спокійно?!

— А так. Розпихаю перевіряльників по галузях. Тих — на агронома, тих — на зоотехніка, тих — на інженера, тих — на бухгалтерію. А до мене — тільки з висновками. А на висновки що? Візьмемо до відома, вживемо заходів, недоліки усунемо, упущенням покладемо край.

— Так у вас же господарство, а мене терзають хтозна й за що. Суцільні обмови!

— От ти й постав на сесії питання про обмовників.

І трубка «клац» — і вже ти не впіймаєш Зіньку Федорівну ні сьогодні, ні в «обозримом будущем».

Але тут з’явилася велика рятівна сила в особі Свиридона Карповича.

— Ну, що тут у тебе, кажеться-говориться?

Гриша розповів про все. І про кози, і про Недайкашу з сільгоспінституту, і про демографію, і про гусячу комісію, яка налетіла й крил не замочила.

Зновобрать довго мовчав і мудро мружився. Тоді поставив «наводяще» запитання:

— І як воно — без підписів усе оте?

— Підпис скрізь однаковий: Шпугутькало.

— Сичик, значиться.

Гриша не зрозумів.

— Що ви сказали, Свиридоне Карповичу?

— Пугутькало — це сичик. Дрібненький такий, кажеться-говориться, неважнецький сич. З отих, що на вмируще кричать. А ще там що?

— Я не допитувався. Але, здається, скрізь кінчається отаким: «По всьому району поповзли нездорові чутки, і трудові маси сколихнулися й обурилися».

— Ага, сколихнулися… А я вже давно собі думаю: щось воно не так. Як построїли нове село, щось мені муляє і муляє, а що саме — не пойму. Аж оце тепер пойняв: анонімок не було! А це ти мені камінь з душі зняв.

— Свиридоне Карповичу! — вигукнув злякано Гриша. — Що це ви таке кажете? Хіба можна радуватись, коли?..

— Постривай, постривай, Гришо, здається-бачиться. Ти ще молодий, не знаєш людей. Раніше як воно було? Бували заяви, скарги, траплялися й наклепи. Тому болить, тому свербить, а той сам не зна, чого йому хочеться. І всі скаржаться-жаліються. Коли зросла грамотність, з’явилися й анонімки, бо ти ж знаєш, що грамотність здатна вершити чудеса. Але все те зрідка. Процент нормальний. І коли оце в новому селі все вщухло, я стривожився. І таки ж справедливо стривожився. Бо оце, що ти мені розказуєш, то що ж воно? Це наче чума, грип «Гонконг» або імперіаліст якийсь поселився у Веселоярську, а ти мовчиш!

— Ну, я думав, що якось і сам…

— Ага, сам. А про колективізм писатимемо тільки в газетах? Тебе ж перевіряло завжди скільки людей? Два, три, а то й більше? От і тобі не самому треба ставати було перед ними, а з нашими людьми. Є в нас свій народний контроль? Є. От і запрошуй їх разом із собою. І я піду й стану і скажу, здається-бачиться. Гуртова відповідь. Хай спробують спростувати. І ніколи не треба виправдовуватися, коли не маєш провин за душею. Виправдовуватися перед негідниками однаково, що позичити грошей у скупого. А тепер ще одне. На тебе нападають, а ти?

— Ну, що я? Терплю й мовчу.

— Чом же мовчиш? З інститутом як? Ми тебе рекомендували? Рекомендували. Ми зацікавлені, щоб ти одержав вищу освіту? Зацікавлені. Маєш ти на це право? Маєш і заробив його самовідданою працею. Так хто ж може ставати на заваді? Як його прізвище?

— Недайкаша.

— Так. Запам’ятаємо. А тепер знаєш що зроби? Піди на пошту до Гальки Сергіївни, купи сто вісімдесят п’ять листівок (це щоб на півроку вистачило) і щодня відправляй у сільгоспінститут і пиши: «Товаришу Недайкаша, як там моє питання?» І більше нічого. А ми подивимося, що той бюрократ відпише. А щодо всіх цих перевіряльників… Даремно ти їх на себе перебирав.

— Так на мене ж тільки йшло…

— Хоч і на тебе, а ти мав би, кажеться-говориться, покликати на поміч. Пояснення ти як давав?

— Та як? Питали — відповідав.

— Словесно?

— Словесно.

— А треба в письмовій формі. Велике діло — документ! Коли є документ, тоді рано чи пізно побачать, хто дурний, а хто розумний, хто негідник, а хто чесний чоловік. Що там на тебе знов звалилося?

— Якась гусяча комісія.

— Бачив її?

— Ще ні.

— Побачиш — не розбалакуй, а кажи, що все їм представиш у письмовій формі.

— Так и ж і не вмію…

— Вчись, кажеться-говориться. Треба вміти борюкатися. Бо інакше що? Мухи позлітаються в табуни и загризуть. Мурахи повиповзають з усіх нір і не дадуть дихнути. Блохи повистрибують з собачого хутра і вип’ють кров до крапелини. А ти стій і не ворушись, здається-бачиться!

Гриша подякував дядькові Зновобрать за науку, а сам з гіркотою думав, чому це саме я повинен розв’язувати всі ці проблеми, коли мені треба зміцнювати свою сім’ю і бути гідним Дашуньки, коли мені ще не минуло й тридцяти років, а тим часом, як стверджує. наука, саме в цей період я маю зміцнювати свій організм для нових трудових успіхів, битв і перемог.

З такими думками Гриша попростував до тітки Наталки, де снідала авторитетна комісія, смакуючи пиріжками з сиром і сметаною такою густою, що в ній безслідно б утонули всі злигодні світу, що ж до паліїв війни, то жоден з них би й не кавкнув.

Комісія була така: вродлива дівчина, схожа на оту мальовану, зав. райфінвідділом, мов рідна сестра, і бородатий коричневий чоловік, у коричневих же довгих трусах (мабуть, шортах?) і невидимій на його коричневому, зарослому густою щетиною торсі сітці, яка годилася б ловити щук після нересту, а не на такому шановному тулубі.

Комісія якраз доїдала пиріжки з сметаною, дівчина — вже витирала губи, а голий чоловік запихався останнім пиріжком.

— Звиняйте, що перебив, — сказав Гриша. — Здрастуйте, я голова сільради Левенець.

Дівчина підхопилася з-за столу, присіла, мовби вклоняючись, почервоніла, як рожа за вікном, прошепотіла:

— Дуже приємно, Таїса Микитівна.

— Ви її не слухайте, — доковтуючи останній пиріжок, сказав голий чоловік. — Таїсу Микитівну кинули на цю перевірку тільки тому, що в Тетяни Юріївни зять побив дочку і Тетяна Юріївна не змогла… А коли б вона сюди, то… Вона — такий боєць, що ніхто з нею не зрівняється ніколи! Я