Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

школі для хлопчиків. З 1908 до 1911 року працював у млині чорноробочим. З 1911 до 1912 року виконував різну чорнову й важку роботу у доменному цеху. А з 1913 до 1917 року перебував у тюрмі за належність до партії анархістів та за ряд експропріацій, тобто, за розбої. Звільнений з місць ув'язнення лютневою 1917 року революцією в Росії. Повернувшись додому, знову працював на заводі в доменному цеху до квітня 1918 року, тобто до приходу німців на Україну. Працюючи на заводі, я був обраний членом цехового комітету, а згодом — старостою цього ж комітету.

У грудні 1917 року добровільно вступив у партизанський загін Червоної гвардії і брав участь в боях з донськими козаками, які прагнули захопити Донбас. Потім у складі червоногвардійського загону під керівництвом анархіста Черняка відступив до міста Царицина, нині місто Волгоград. Тут я воював проти козачих загонів генерала Краснова. Невдовзі я був обраний начальником штабу бойової дільниці. А в серпні 1918 року штаб Південного фронту направив мене на Україну — в тил до німців, для ведення підпільної роботи. Приїхавши на батьківщину, я зв'язався з отаманом Махном, вступив у його повстанську армію, де був непоганим контррозвідником і членом слідчої комісії. Словом, мені "батько" довіряв, як собі, і йому я ніколи не зрадив. Ворогів анархізму та повстанського руху на Україні власноруч я розстріляв безліч, були випадки, коли їх душив ось цими руками (показує дужі Руки з широкими, пухкими долонями). З "батьком" перейшов румунський кордон, де налагодив тісні зв'язки з петлюрівцями (вони для мене були, як рідні брати), багато в чому їм допомагав, особливо у боротьбі з комуно-радянським режимом. За кордоном не прижився, бо дуже сумував за Україною. То ж, звісно, одним із перших скористався амністією колишнім махновцям. Нестор Іванович тоді мене попереджав: "Не вір, Льово, більшовикам. Бо вони ще ніколи не дотримувалися свого слова. Вони — провокатори". А я все-таки повірив їм, вперше в житті повірив у порядність комуністів-більшовиків. У червні 1924 року повернувся на свою батьківщину, де працював оперуповноваженим Одеського обласного НКВС, тобто, був, як не дивно, чекістом більше десяти років. Можливо, більшовицькі верховоди-енкавеесовці хотіли мене використати в пошуках Дібрівського скарбу, захованого "батьком", думається, разом із Сашком Нетребою. Але я нічого про цей скарб не знаю, хоч про його існування чув. Так він і досі лежить десь у Дібрівському лісі. Тож коли я став для радянської влади непотрібним, 3 вересня 1937 року мене заарештували і бездоказово звинуватили у шпигунстві на користь румунської, англійської і ще, Бог знає якої, розвідок. 29 вересня 1938 року я був, як тисячі і мільйони безневинних, розстріляний. Мені було тоді лише 45 років. Нині я реабілітований. А що мені з того?[94] (Зіньковський-Задов зникає у просторі).КУЗЬМЕНКО. Я, Галина Андріївна Кузьменко, народилася в місті Києві 28 грудня 1896 року (за старим стилем). Мій батько, селянин Андрій Іванович Кузьменко, служив тоді на залізниці. Мати, Домініка Михайлівна Ткаченко, теж селянка. Коли мені було років десять, батько залишив свою службу на залізниці і переїхав із сім'єю у своє рідне село Піщаний Брід Єлизаветградського повіту Херсонської губернії, де взяв у своїх братів наділ шість десятин і став займатися землеробством. А я, закінчивши двокласну школу, вступила у Добровеличківську учительську семінарію, яку успішно закінчила в 1916 році. Перше учительське місце одержала в с. Гуляйполе Катеринославської губернії в двокласній школі. Учителювала тут всього один учбовий рік — 1916—1917. На наступний учбовий рік поїхала до Києва і вступила в Університет святого Володимира. Одночасно працювала в Міністерстві праці завідуючою столом особового складу міністерства. Через рік повернулася знову у Гуляйполе і стала викладати українську мову, фізику та природознавство в чоловічій та жіночій гімназіях. Весною 1919 року побралася з Нестором Івановичем Махном, який на той час був командиром Повстанської армії і тримав фронт проти Денікіна. Нестор — то моє перше й останнє кохання. Важке й неспокійне кохання. Від нього у нас народилася в 1922 році у Варшавській тюрмі дочка Олена. Згодом ми всі троє жили в Парижі. Як ми тут мучилися! Нас не приймала жодна громада українців. Наша сім'я була, мов загублений деревом листок. З 1934 року я вже овдовіла, і наше поневіряння на чужині стало ще жорстокішим. У 1943 році німецькі фашисти, які в той час панували в Парижі, дізнавшись, хто ми, вивезли нас, мене і доньку, у Берлін, де продовжувалося наше мученицьке життя в неволі. У серпні 1945 року нас обох радянські спецслужби заарештували і відправили до Київської тюрми. Тут мене засудили як ворога радянської влади на 8 років. Це покарання я відбувала у Сибірських концтабоpax. А моя донька Олена була вислана на 5 років до Казахстану у м. Джамбул. Тут вона жила на спецпоселенні — це ще одна, маловідома форма радянського концтабору. Зустрілася я з нею лише у травні 1954 року після мого звільнення з місць ув'язнення.

Ми так хотіли обидві потрапити на Україну, нашу рідну й дорогу нам Україну. Моя мрія збулася лише в 1976 році. Я була тоді у Гуляйполі. Ходила по місцях моєї і Несторової молодості, хотілося плакати — ридати, а сльози не з'явилися. Їх просто вже не було у моїй змученій душі. Їх я давно виплакала до краплі, як може до краплі збігти у людини кров із розрізаних вен. А ще мені було тоді боляче за гуляйпільців, які, відчувалося, були залякані радянським режимом і жахалися мене, як хворої на проказу. Через рік після цих відвідин 23 березня 1978 року моя душа пішла до Бога на вічний спочин. А 16 січня 1993 року я дочекалася душі й своєї доньки... На Божому суді вона сказала: "На Землі в мене немає батьківщини. Францію я рідною не вважаю. Росію — теж. А України, до якої я все життя прагнула пригорнутися серцем, так і не змогла побачити. Мені не дозволив ступити на цю обітовану землю комуно-радянський уряд.