Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

МАХНО(не то сам до себе, не то до своїх сподвижників). Ось і скінчився останній бій у моєму житті. Він був жорстоким і шаленим. На полі бою, в долині і під лісом, знайшли свій вічний спочинок повстанці і червоні козаки, віддали тепло своїх сердець і кров свою рідній землі українській. Одні загинули за славу й життя нікому ще не відомого більшовицько-комуністичного ладу, інші — їхні кровні брати, але вороги за ідеями, — вмерли знеславлені на поталу багатьом поколінням (пауза). Цей бій, як багато попередніх, я виграв. Та кому потрібний виграш, коли за ним стелиться дорога бродячого собаки, проклятого усім людом вигнанця? Чи заслужив я цю зневагу й прокляття? Не знаю. Я хотів ощасливити селян. Вони повірили, що я принесу їм волю й добро і нарекли мене своїм "батьком". Не виправдав їхньої довіри, бо за селянську правду боровся сам проти всіх, а всі інші — один проти одного. Усі ми воювали за свої дрібні інтереси, за одноосібну славу, а погубили найцінніше — незалежність України. Тепер на ній хазяйнують ті, що принесуть трудовому народу безмежне море сліз і крові. І в цьому чи не найбільша моя провина (пауза). Сьогодні, у найважчу в моєму житті хвилину, зі мною найвірніші друзі й повстанці. Вдячний вам, як ніколи, і низько вклоняюся вам усім живим та мертвим (Махно низько схиляє голову). Попереду в нас Дністер... Через півгодини ми вже будемо за кордоном, у Румунії. На чужині. А позаду нас ще Україна, ми ще стоїмо на рідній, прабатьківській землі, можемо доторкнутися до неї руками, поцілувати її. Як би важко на батьківщині не жилося, вона для нас єдина мати. Вона любить і пригортає до серця свого не лише щасливих дітей, ай — з важкою долею, заблудлих. Тож, якщо хтось із вас не має сили її покинути, хай залишається... Я не тримаю, не примушую йти за мною у невідомість. Особисто мені надто важко покидати Україну, в землі якої знайшли вічний спочин мої пращури, мої дорогі батьки, брати і сестри. Я мав померти тут... А не судилося. Дванадцять разів кулі ворога прошивали моє грішне тіло, а серце залишалося живим. Воно б'ється. Мабуть, ота фатальна, тринадцята куля, для мене ще не приготовлена ні Богом, ні Дияволом. Що ж, така моя доля... Дорогу собі я вже вибрав — на чужину, в невідомість. Кожний із вас також має зараз вибрати свою дорогу. Хто зі мною, — ходімо.

Махно повертається спиною до присутніх, йде до річки. Кухарка Нюся вихоплює револьвер, подарований їй давним-давно Махном, цілиться у спину Нестора. Його затуляє собою Сашко Нетреба. Лунає постріл. Махно обертається. Сашко падає біля його ніг. Нюся тримає револьвера і ще раз цілиться в Махна. Та Зіньковський-Задов її випередив: він розряджає у неї кілька разів свого маузера. Нюся падає мертвою.

ЗАДОВ(підійшов до неї, з огидою і зневагою штовхнув ногою). Як кажуть у нас в Одесі: "Врізав і "ша”! (пауза). Я давно мав відомості, що хтось із жінок, наближених до оточення "батька”, працює на "чека". Аж ось воно хто!

Махно схилився над Сашком, який ще подавав ознаки життя.

САШКО(марить). Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать, а я піду... (різко витягнувся).

Махно своєю рукою закриває Сашкові очі.

МАХНО(стає на коліна перед мертвим Сашком). Прощай, Сашку. І прости... Прийде час, і справа наша, ідеї наші, в ім'я яких ми гинули, переможуть. І тоді всім повстанцям вдячні нащадки поставлять на рідній Україні пам'ятник. То й буде пам'ятник тобі, Сашку.

Присутні заспівали пісню "Под знаменем черным гигантской борьбы".

...Потойбічний світ. На його просторі — Махно, Галина Кузьменко, Лев Зіньковський (Задов), Іван Негребецький, кухарка Нюся.

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ. Я, Іван Якович Негребецький, народився в 1896 році в м. Полтаві. Коли мені було чотири роки, мої батьки переїхали жити в Гуляйполе, де мої юність і молодецькі роки пройшли в товаристві Нестора Махна. В його повстанській армії я був одним із талановитих командирів-кавалеристів та артилеристом. Рубав білих, червоних, жовто-блакитних і всяких зелених. Скільки їх перерубав! Один Бог знає, перед одним Богом я тримаю відповідь за пролиту мною людську кров. А народу своєму, українському, подарував багато пісень, частівок. Одні з них, наприклад: "Яблучко", — уже призабулися людьми, інші, змінені народом до їх невпізнанності, стали називатися народними, як ось: "Розпрягайте, хлопці, коні", "За світ встали козаченьки"... А ще інші мої пісні більшовицькою владою були перероблені на свій лад, привласнені моїми противникаи. Хай такі вчинки ляжуть на терези їхніх гріховних справ.

Що ж сталося зі мною потім, там, на Землі? Я чесно дійшов з "батьком", з Нестором Махном, до румунського кордону і тут з ним розпрощався. Він пішов за Дністер, а я повернувся на рідну Україну. У 1938 році був репресований комуно-радянським режимом. На щастя, не розстріляний, а може й на біду... Бо переніс стільки тортур і мук, яких не бажаю найлютішому своєму ворогу. Лише в 1950 році мене звільнили з концтабору, і я мріяв повернутися у рідне мені Гуляйполе. Та не судилося. Невдовзі Господь забрав мене до себе, навічно забрав (кланяється і зникає у просторі).

ЗАДОВ. Я, Зіньковський (Задов) Лев Миколайович народився 1893 року в селі Весела колишнього Навозлатопільського району Запорізької області (на той нас Катеринославська губернія), єврей з діда-прадіда. Мій батько до 1900 року займався сільським господарством, а в 1900 році наша сім'я переїхала жити в м. Юзівка, нині місто Донецьк. Тут батько працював спочатку за наймом чорноробочим, а згодом спромігся купити двох коней і займався візництвом. У 1910 році батько помер, а мати при дочках дожила в Донецьку до глибокої старості. Сім'я наша була великою, я мав трьох братів та шістьох сестер.

Освіта у мене невеличка — навчався лише два роки в єврейській хедері, тобто, в єврейській релігійній початковій