П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

його втілення, редакція твору перестала вписуватись у поняття «жанр» у звичному його розумінні. Щодо цього вдосталь заяв самого Пазоліні як у його творі, так і поза ним: «…у мене немає наміру писати історичний роман, я хочу лише створити форму» (с. 28), «…я вирішив… що не писатиму розповіді, а створю форму „чогось писемного“» (с. 180), «поєднання символів» (с. 520), таким чином придушуючи ідею наративності ідеєю символізму. Та оскільки символи посилаються на концепції й потребують тлумачень, ми опускаємося до аналітичності, до коментарів та роздумів. «Роман, який я пишу… це навіть не роман… може, це радше нарис» (з інтерв’ю, яке брав Дж. Масарі, «Мондо», 31 травня 1973). У ньому ясно присутнє стилістичне сумління. «Це роман, але написаний він не так, як справжні романи: він написаний мовою, якою пишуть есе, певні статті в газетах, рецензії, особисті листи чи вірші» (з листа до А. Моравіа, с. 579). Слово пролунало: за своєю природою знак прагне до того, щоб передати думку поетичним образом. «Роман» переходить у «нарис», але «нарис» тяжіє до «поезії». Можливо, кінцева мета — це саме «поема» (с. 168), чи, принаймні, «щось на кшталт поеми» (с. 262). «І це поема не про розлад особистості… Навпаки, це твір про одержимість єдиною особистості й разом з тим про її роздрібнення» (с. 194). Глибшим імпульсом є не предметність та вміння художньо розповідати, а радше особисті пошуки, а отже, він тяжіє до інстинктивного ліризму. Поняття «поема» передовсім застосовується до цього внутрішнього копання. Не даремно ж чотири нотатки, у яких головний герой переживає зміни статі (цілком приватна «таємниця»), автор називає «ключовими місцями поеми» (Нотатка 51, с. 221, Нотатка 58, с. 298, Нотатка 82, с. 445, Нотатка 127, с. 565—566).

Зрештою, у визначенні «жанру» чи навіть «назви» завжди є щось зовнішнє: під виглядом, може, навіть символічного присвоєння імені чи якогось несуттєвого факту. Тим паче, коли існує твір не лише настільки нетривкий, але й навмисно неоднозначний у всій його мінливій швидкоплинності його внутрішнього протистояння одного й іншого. Через невимушену чуттєвість Пазоліні «будь-яке поєднання слів — це поезія, а кожне посилання на факти — роман» (с. 425), навіть якщо те, що лишається, постає лише у вигляді (знову ж таки слова самого Пазоліні, с. 475), «величезної купи нотаток та фрагментів».

Одним з найяскравіших наслідків того, що твір лишився незавершеним, є нерівномірність в об’ємах блоків, які складають твір: «Друга частина» починається аж на 519-й сторінці! Але найпідступнішим ударом у відповідь у цьому випадку є, безперечно, те, що на очах у читача змінюється перспектива, якої прагнув автор. Частка психологічного на кожній сторінці не може не змінюватись, коли по-різному розширюється контекст. Якщо замість двох тисяч запланованих сторінок написано лише п’ятсот, то відносна вага кожної сторінки збільшується на три чверті: й навіть більше, якщо їй не надали остаточного шліфування рубанком та терпугом.

Незавершена формальна вивіреність неухильно сприяє (попри те, що автор неодноразово зазначав, що не хоче цього) «змістовому» читанню. Прогалини створюють такі собі несподівані заглиблення у фігуративних рельєфах, підкреслюючи невідшліфовану шорсткуватість. Внаслідок цього, для будь-якого читача (уявімо тих, хто має не таку неупереджену широкість інтелекту) більше виділяються й здаються більш агресивними вкрай жорстокі уривки: етичні провокації у сороміцькій царині еросу («надто вільне зображення жестів та вчинків сексуального характеру», яке відстоюється у частині «Тетіс» у збірці «Еротизм, Винищення, Товар» за редакцією В. Боаріні, «Капеллі», Болонья, 1974, с. 95—103): люто-несамовитий запал та уїдливі колючки, політична полеміка та інсинуації («висунуте звинувачення» проти «політиків-убивць» та «влаштування кривавого теракту урядовцями»), с. 518, 522, у дусі «Протестантських листів» та «Піратських записок», але не так приборкуючи свою гарячкуватість.

Ймовірно, ризик полягає в тому, що за непередбачуваного (точніше, погано передбаченого) сприйняття ефект від зіткнення цих «нотаток та фрагментів» виявиться, порівнюючи його з найголовнішими прагненнями та кінцевою метою, які мав на думці автор, певною мірою перекрученим, і не лише стосовно етичних міркувань.

Небезпека полягає в тому, що якщо ці «матеріали» сприймуть «із щирістю» чи «із зловтіхою» у тому вигляді, у якому вони наразі є, — безладні, приватні (і ще й через те), привабливі, завдяки простору, який вони лишають для здогадок, — усе скінчиться тим, що П’єр Паоло Пазоліні матиме незавершений, надто грубий і беззахисний образ, в якого почасти немає суворих «художніх гальмів». Ми не можемо ані приховувати, ані недооцінювати таку небезпеку. Філологічний ethos, а також сповнена обов’язку та любові шана пам’яті П’єра Паоло змушують нас бути щодо цього вкрай чесними.

[…]

Щойно наважившись надрукувати, треба вирішити, як саме це зробити.

Очевидно, що підґрунтям проблеми є надзвичайна незавершеність нотаток, адже це чернетки, ці матеріали фрагментарні й не поєднані між собою. Правильне рішення — єдине, яке є прийнятним з філологічного погляду, — підказав, чи то пак навіть нав’язав, сам Пазоліні: завдяки ідеям, які підтримують у рішенні видавати, особистим благословенням підтверджуючи правильність цих ідей, яку я, збоку, не назвав би додачею, а от дивлячись зсередини, вона є саме основоположною.

Уже тривалий час, більш як два десятки років, Пазоліні викохував думку створити книгу, «написану прошарками… таким чином… щоб вона здавалась майже щоденником; зрештою… як хронологічне розшарування, точний та живий процес…: поєднання дописаних, викінчених сторінок та сторінок-чернеток чи тих, на яких записано лише намір». Таким чином «книга водночас буде мати і незбагненну форму, й форму прогресивну, притаманну дійсності». Цей приголомшливий намір Пазоліні записав у нотатці, датованій 1 листопада 1964 року, яку згодом використав як Примітку н: 1 наприкінці «Божественного Мімезису» (вид. «Ейнауді», Турин, 1975, с. 57).

Наступна нотатка, датована не так точно, між 66-м та 67-м роками, яку також було використано наприкінці «Божественного Мімезису» (с. 61), тільки називалась вона «Для „Редакторської примітки“», втілювала цю ж саму думку, але тепер це вже був конкретний видавничий задум. Цитую дослівно: «Це не текстологія. Я лише видам те, що залишив по собі автор. Єдина моя задача, як літературознавця, між іншим, дуже скромна, відновити якомога точніше хронологічну послідовність цих нотаток». А ось ще «те, наскільки точною є хронологічна послідовність нотаток, — єдина гризота, яка могла б мене мучити. Отож я прилип до неї, як до рятівного якоря. Я чудово усвідомлюю, що прочитання цих фрагментів може порушити хронологічна послідовність, яка керується тим, що написано, а не здоровим глуздом. Та я віддаю перевагу запалу, хоч якомусь, аніж хай навіть правильному та розсудливому компонуванню твору».

Отож у випадку з «Нафтою» є цілком обґрунтованим, що цей видавничий задум, який із самого початку належав Пазоліні, потрапив до нас з «Божественного Мімезису» (в якому був чимось на зразок додатка). Ще більше можна побачити в цьому