Філіп Майєр - Син

до… одного місця; бойовий статут для них — порожній звук. Чи битимуться вони, коли ворог переважатиме їх кількістю? Здоровенну дулю з маком покажуть, та й по всьому… Словом, що в них справді добре виходить, то це м'ясо наминати й байдики бити. Хоча на паперах вони такі самі солдати, як і решта.

На той час майже все наше спорядження утворювали трофеї з обозів Союзу. Ми охоче забирали їхні пістолети зі сталевими (а не латунними) рамками. Кожен із нас прагнув здобути багатозарядну рушницю «Генрі» чи «Спенсер» (хоча і їхні «Енфілди» теж були досить непогані). Нам конче необхідні були їхні вовняні штани й ковдри, а ще — польові біноклі, коні та спорядження для них, набої, м’ясні консерви, кава й сіль, хінін, сорочки фабричного виробництва, папір і голки.

Наше бойове завдання було завжди незмінним — нападати на ворога з тилу. Тобто ми повинні були скакати до Канзасу чи Міссурі, підпалювати там дерев’яні мости чи клуні… ну, або хоч курей з-під носа фермерів тягати. Коли ж у місцевих жителів уже нічого було красти і черева наші ставали так само порожніми, як серця банкірів, ми розвертали коней назад, на південь.

Для мене таке життя було цілком звичним, і я не заперечував проти нього, тим паче, що це було тимчасово. Мені подобалося спати просто неба й слухати розмови індіанців (ці хлопці, хоч і користувалися вже благами цивілізації, однак мали ще значно міцніший зв’язок із дикою природою, ніж більшість «блідолицих»). Але так сталося, що влітку мені дали кілька днів відпустки. Тож я, недовго думаючи, вирушив до Остіна.

Усю дорогу я гнав свого скакуна галопом. Але, тільки-но побачив із вершини знайомого пагорба оселю судді, різко натягнув віжки. Не зміг-бо відігнати геть відчуття, що мені, власне, нічого робити в цьому домі. Згадалася чогось моя ідіотська «вистава» для репортерів — це коли я у своєму індіанському вбранні стріляв із лука в пташок і кроликів. Каркаси на задньому дворі будинку, що тоді були мені по коліно, уже перетворилися на гіллясті тридцятифутові дерева… Відчувши себе раптом страшенно старим, я мало не розвернув коня назад — на північ. Однак, угледівши Мадлен, яка саме вийшла на ґанок будиночка для гостей, усе-таки припнув скакуна до конов’язі й попрямував до неї.

Жінка тримала на руках Еверетта. Скільки йому вже виповнилося місяців? Дев’ять… ні, вісім… а може, й одинадцять.

— Татко повернувся! — вигукнула Мадлен.

Еверетт мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче. Що ж до його матері, її наче підмінили: з часів початку війни вона ніби постарішала років на десять. Я помітив, що її стан щось надто швидко став таким, як раніше. А ці темні кола під очима, та ще й синці на тілі від найменшого дотику… Усе-таки я припустився свого часу фатальної помилки.

Привівши мене до спальні, Мадлен поклала мої руки собі на груди. Звісно, особливого запрошення мені не потрібно було. Та вона, як я помітив, не надто й знемагала від бажання.

Хай там як, а їй хотілося вдовольнити мене. Але коли ми роздяглися й лягли на постіль, вона, піднявши стегна трошки вище, мовила:

— Спробуй-но краще сюди, а то ще моє молоко скисне… Ну як — добре тобі?

Я кивнув.

— Не гірше, ніж…

— Авжеж, — пробелькотів я.

— І мені теж добре, хоча й боляче трохи.

Після всього Мадлен перевернулася на живіт, щоб роздивитися мене.

— А я думала, що він буде брудний… хоча запах усе-таки є.

— Піду, мабуть, помиюся.

— Мені дуже хотілося зробити тобі приємне. То як, добре було?

— Аякже, — тільки й мовив я.

У великому будинку негри завжди підігрівали для чогось воду, тож я пішов туди й сказав їм, що мені треба прийняти ванну. Коли, помившись, повернувся до Мадлен, вона вже вдяглася.

— Це через Еверетта? — спитав я.

— Може, і через нього…

Будиночок здавався мені надто тісним і темним. Довелося подумки нагадати собі, що я люблю своїх дружину й сина.

— …а може, через те, що мені бракує твоєї уваги?

— Я ж тут, поряд із тобою.

— Ти приїжджаєш на день-два, щоб порозважатися зі мною в ліжку, а потім — знову їдеш геть на кілька місяців. Я почуваюся, наче якась… корова.

— Та ні, ти дуже вродлива.

— Я не про свою зовнішність. Мені просто важко тому, що ти майже весь час вештаєшся де завгодно, лише не тут.

Намагався щось відповісти, та Мадлен мені й рота розтулити не дала.

— Мій батько міг би влаштувати тебе поближче до нашого дому, — торохтіла вона. — Я все чудово знаю: він пропонував тобі це, але ти не захотів. А я, між іншим, щодня бачу в нашому містечку офіцерів, які живуть разом зі своїми родинами. І на узбережжі, я гадаю, усе так само, як і тут.

— Це було б несправедливо.

— А вештатися невідомо де з купкою якихось голодранців замість того, щоб бути зі своєю законною дружиною, справедливо? Ти чомусь поводишся так, ніби не маєш вибору. Хоча насправді можеш усе змінити, Ілаю.

— Та що це на тебе найшло? Я ж щойно приїхав.

— Я всіляко намагаюся поводитися так, ніби все гаразд. Але…

Еверетт досі витріщався на мене своїми круглими очиськами, тож я мовив до нього:

— Батько я твій. Розумієш?

— Не зважай, він на все так дивиться, — зітхнула Мадлен.

Ми з нею повернулися до спальні одразу ж після того, як сходили до великого будинку побалакати з її батьками. Як виявилося, жінка під час цього візиту, непомітно прослизнувши до кухні, поцупила звідти пляшку соняшникової олії.

— Невже ти не хочеш, щоб у Еверетта з’явився братик… ну, або сестричка? — здивовано протяг я.

— Хочу, але не зараз. Ілаю, зрозумій, я аж ніяк не бажаю сидіти сама-самісінька з двома дітьми.

Подивившись мені просто у вічі, вона притислася вустами до моєї долоні. Я подумав, що все ж таки Творець не обділив її ані вродою, ані силою духу.

— Ти колись замислювався над тим, як я тепер живу?

— Тобі, мабуть, дуже важко, — промимрив я (хоча насправді так не вважав).

— Так воно і є. Я дні й ночі просиджую в цій халабуді поряд з істотою, схожою на маленьку тваринку. Він іще бозна-скільки буде отаким — нездатним бодай щось сказати до мене! Знаєш, скільки разів я прокидалася вранці з думкою про те, що ось-ось розучуся розмовляти?

— Хіба для жінки не щастя ростити ось таку дитинку?

— Так, це щастя. Але не більше, ніж було б для тебе. Іноді, зачувши в бозна-котрий раз його