Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

І тоді, коли Юрко втратив надію, раптом розчинилася брама фортеці і сам комендант з’явився на сірому аргамакові в супроводі невеличкого ескорту.

Серце закалатало.

– Приготуйтеся, хлопці!

Козаки посідали в сідла і, попригинавшись майже до самих грив, щоб не чіплятись головами об перекриття, завмерли в напруженому чеканні.

Богиничу добре видно, як зачинилася брама, як Мендрійський, пильно оглядаючи все навкруги, спочатку поволі, а потім дедалі швидше наближається до козацької засідки. Коли він поминув її, сотник з двома козаками миттю відкинув солом’яні мати, скочив на коня і крикнув:

– За мною, хлопці!

Все сталося так, як передбачав Палій.

Козаки відрізали Мендрійському шлях до відступу. Ошелешений комендант спочатку зупинився, потім кинувся тікати в поле. Але застояні, охлялі коні жовнірів не могли змагатися в бігові з ситими і витривалими козацькими кіньми. Оточені з усіх боків, жовніри склали зброю.

Мендрійський теж не боронився. Коли йому перетнули шлях, він натягнув поводи і, похиливши голову, ні на кого не дивлячись, завмер у сідлі.

Богинич під’їхав до нього впритул і поклав руку на плече.

– День добрий, пане коменданте!

Почувши знайомий голос, Мендрійський здригнувся і з подивом втупився в юнака.

– Єжі, ти? Яким побитом?.. Невже… – голос його здригнувся, очі розширилися від жаху.

– Так, пане коменданте, я козак… Сотник Палія… Але ви не бійтеся! Полковник наказав узяти вас живцем…

Був холодний, але сонячний осінній день. З півночі віяв різкий колючий вітер, і комендант Мендрійський, який стояв разом з козацькими старшинами на горбку, ховав за спину закоцюблі руки. На серці у нього було важко: він на власні очі побачив наслідки розгрому Рущиця і Потоцького. Мимо нього йдуть і йдуть козацькі загони, везучи військову здобич – сотні возів різного майна, пороху, ядер, десятки гармат; проводять цілі хоругви полонених жовнірів та їхніх старшин… Ось протрюхикав обважнілий, зарослий сивою щетиною князь Дубенський. Йшов він стомлено, тримаючись рукою за брудний полудрабок селянського воза, і не підводив голови. Де й поділася шляхетська пиха! Ніби вітром здуло…

Мендрійський скосив очі і зустрівся поглядом з Палієм. В полковникових очах стояв легкий усміх. Комендант швидко відвернувся і подумки вилаяв себе: «Старий осел! Так по-дурному попастися до Палія в руки!.. Мав би здогадатися, що цей хитрющий козацький призвідця так просто не втече з-під Білої… Що він поставить на мене пастку!.. Мав би, несусвітний дурню, спочатку вислати одного-двох жовнірів на розвідку, а не самому перти в поле!..»

Потім думки повернули в інший бік: «А що б змінилося, коли б я сидів зараз у фортеці і дивився на рештки Рущицевого війська? На полонених жовнірів, яких козаки женуть, мов отару овець? На артилерійський обоз, що, кажуть, коштував королівській скарбниці двісті тисяч злотих, а тепер опинився в руках Палія і громитиме Білу Церкву? Що б змінилося?.. Відтягнув би фатальний кінець на день-два?.. А там?.. Штурм – і загибель усіх… І Зосі, і Геленки… і пані Ядвіги…»

З роздумів його вивів Паліїв голос.

– Пане коменданте, я навмисне показав вам те, що залишилося від кварцяного війська після бою під Бердичевом, аби ви переконалися: я не даремно вимагаю у вас здати фортецю… Гадаю, у вас уже розвіялася надія на допомогу Рущиця?

– Фортеця ще може триматися місяць або й два, – глухо відповів Мендрійський.

– Хай так… А далі?

– Король не залишить нас на поталу….

– Чекайте, поки рак свисне!.. Найближчими днями ми штурмом візьмемо Білу Церкву! Пан комендант – військова людина і має розуміти, що тепер утримати її немає ніякої надії! А тоді…

– Пан полковник хоче сказати, що вся залога загине? – швидко спитав Мендрійський.

– Якщо розпочнеться штурм, я не можу поручитися ні за чиє життя в фортеці… Це ж ясно.

– Що ж пан полковник пропонує мені натомість? – тихо промовив після паузи комендант.

Палій перезирнувся з Самусем та Іскрою. Ті злегка кивнули головами.

– Наші умови такі, – твердо сказав Палій. – Ви здаєте в цілості фортецю і всю зброю. Натомість ми обіцяємо всім життя і вільний шлях на батьківщину! Це – не мало!

Мендрійський зціпив зуби. Тільки тепер він прозирнув усю глибину безодні, над якою стояв. З одного боку, якщо він не прийме цих умов, – смерть для всієї залоги і його сім’ї. З іншого ж боку, якщо він прийме їх, – смерть за порушення присяги. Він не сумнівався: за здачу Білої Церкви його судитиме королівський суд, і вирок буде тільки один…

А що чекає після цього на його сім’ю, якщо вона вціліє?

Він розумів, що фортеця впаде. Уже вся Київщина, Брацлавщина, Подністров’я, Поділля – в руках повстанців. А шляхта у воєводстві