Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Нарешті терпець йому увірвався. Уважно оглянувши ще раз підступи до фортеці і далекий лісок на видноколі, Мендрійський зважився виїхати на розвідку.

Вперше за два з лишком місяці загримотіли залізні засуви, забряжчали ланцюги – брама розчинилася, опустився через рів перекидний міст. Невеликий загін виїхав у поле.

На мурах запанувало пожвавлення. Жовніри весело перемовлялися, стежачи за півдесятком вершників, які, виблискуючи кірасами, поволі віддалялися від фортеці. Настрій у всіх поліпшився настільки, що зірвався веселий сміх.

Комендант Мендрійський в супроводі поручика і п’ятьох гусарів від’їхав від брами кроків на триста і, поминувши окопи, повернув ліворуч. Південний вітрець і сонце, що визирнуло з ранкових туманів, розтопили ожеледицю, і коні сміливо ступали по м’якій землі.

Комендант пильно приглядався – чи не видно підкопів, чи всюди цілі стіни фортеці, чи не повертаються паліївці?

Всюди тихо. Жодної живої душі навколо. Біла Церква – як вимерла. Жителі давно повтікали в навколишні села та хутори, пустками стоять їхні обійстя. Сумом віє від безлистих мокрих садків, що, простягнувши до неба кострубате гілля, здається, мріють про сонячну весну…

Безлюдно і мирно.

Та раптом на стінах замку пролунав розпачливий крик. З сторожової вежі ударила гармата.

Пронизаний крижаним холодом, що стиснув, мов обценьками, серце, Мендрійський так сильно осадив коня, що той присів на задні ноги. Жовніри зупинилися теж.

У глибокому довгому окопі, накритому дерев’яним настилом і землею, було холодно і вогко. Юрій Богинич сидів біля пологого виходу і крізь щілину в солом’яних матах, які затуляли той вихід, стежив за фортечною брамою. В глибині сховища тихо перемовлялися козаки, пофоркували коні.

Час тягнувся нудотно довго. На серці було тривожно. Перед очима пропливали події останніх днів.

Коли Юрій з листами від Самуся та Омельченка прибув у козацький табір під Білу Церкву, він помітив, що Палієве здоров’я значно поліпшилось. Полковник уже піднявся з ліжка і навіть кілька разів побував в окопах, серед козаків. Прочитавши листи і вислухавши розповідь Юрія про його перебування у стані Рущиця та бої за Бердичів, він поцілував юнака, наповнив келихи вином і урочисто промовив:

– Спасибі, сотнику! За твою перемогу і за твоє щасливе повернення!

Богинич здивувався.

– Пробачте, батьку, але я не сотник!

– Сотник, сотник! – засміявся Палій. – Ти заслужив таке звання!.. І я сподіваюся, що тепер ти служитимеш своїй вітчизні і народові нашому ще краще, ніж досі!

– Спасибі, батьку! – відповів схвильований Юрій.

Палій розкрив молодому сотникові свій таємний задум.

– За день-два до Білої Церкви підійдуть полки з-під Бердичева. До штурму фортеці все готово: апроші підведено до самих стін, виготовлено п’ятдесят штурмових драбин… Самусь підвезе важкі гармати… Але при штурмі все одно загине багато козаків! Та й фортецю поруйнуємо! – міркував полковник. – А що, коли б примусити Мендрійського здати фортецю без бою? Га?

Юрій з сумнівом похитав головою.

– Я знаю Мендрійського… Це стійкий воїн!.. Не погодиться!

– Я ж не кажу – просити його, – усміхнувся хитрувато Палій. – А примусити!..

– Як же це зробити?

– Виманити з фортеці і взяти в полон! А там уже – моя турбота…

Легко сказати – виманити!

Палій вивів Юрія з хати, і вони, сівши на коней, виїхали на горб, звідки відкривався вид на весь зритий окопами простір перед фортецею.

– Дивися уважно, – сказав старий полковник, показуючи рукою, – що ти там помітив особливого?

– Нічого… Всюди звичайні окопи.

– Ось так і Мендрійський думатиме… А насправді он там, де стирчить вербовий пень, ми збудували під землею просторе сховище, в якому можна розмістити півсотні козаків з кіньми… А тепер уяви – ти з козаками залишаєшся з ночі у засідці, а я з військом відступаю ген-ген аж за горби, що на видноколі… Що залишається подумати Мендрійському? Що Палій тікає?.. Він трохи почекає, повагається, а потім захоче висунути носа з фортеці. Адже так зробив би кожен на його місці… Ось тоді ти вимчиш із засідки – і… прошу пана…

Юрій сумно усміхнувся. В його уяві постав образ Зосі. Що скаже дівчина, коли дізнається, хто взяв у полон її батька?

Але сказати про свої сумніви він не посмів. Чого варте сьогодні його кохання, коли йдеться про такі важливі для народу справи?.. Тривожно на серці? А що ж відчували ті, хто вмирав на полі бою? Або ті, хто конає зараз від ран у козацьких шпиталях?.. А що мають відчувати зараз матері, чиї сини склали голови? Чи діти, котрі залишилися без батьків?..

І він погодився з думкою полковника.

…Ось тільки чи виїде Мендрійський? Вже давно козаки зникли за горбами, вже сонце підбилося високо