Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

із козацького роду Собків!.. А якщо Юрієві пощастить і він приведе сюди хоругви Рущиця, це відкриє йому шлях до найвищих посад у Речі Посполитій… То чому б Зося мала цуратися його?.. Але що буде з нею, коли, боронь Боже, фортеця впаде? Чи не потрапить ця ніжна квітка в лабети жорстокої черні? Чи не познущаються хлопи з її неземної краси?..

Потім погляд упав на Геленку, тринадцятирічну пестуху. Не по роках висока, трохи незграбна, як усякий підліток, вона теж обіцяла згодом стати красунею. Про це свідчила і голубизна її оченят, і лляні кучері на голівці, і ніжний овал обличчя.

Панові Мендрійському стало моторошно: що їх чекає? Про себе і про пані Ядвігу якось не думалося – що буде, те й буде!

Думка перестрибує на інше. Повстанці відвели воду з рову, прокопали апроші до самих стін, на очах у захисників фортеці майструють штурмові драбини. А ночами, напевне, ведуть підкоп, щоб закласти міну. А може, й заклали уже?.. А від Рущиця – жодного словечка!.. Що то буде?!

Він одклав убік ложку і потягся до люльки, що лежала на низенькому столику біля вікна.

В цю мить з гуркотом розчинилися важкі масивні двері – і до світлиці влетів збуджений, захеканий поручик.

– Пане коменданте! Пане коменданте!

– Що трапилося? – отетерів Мендрійський, гадаючи, що козаки вдерлися до фортеці.

– Палій з військом відступає! – випалив поручик.

– Що? – обличчя Мендрійського зблідло, на лобі виступив піт. – Не може того бути!

– Клянусь ойцем! То правда! Все військо наше висипало на вали… Хай пан комендант сам гляне!

Поручик пригладив розкуйовджену чуприну. Боязко глянув на панну Зосю. Чи помітила дівчина, що то він приніс таку радісну звістку?.. З того часу, як невідомо де зник Богинич, в серці молодого офіцера зажевріла іскра надії…

Пані Ядвіга перехрестилась і прошепотіла:

– Слава Єзусу! Спасибі вам, пане, за добру звістку!

Всі поспішили до виходу.

На стінах панувала мертва тиша. Жовніри розступилися і пропустили коменданта на зручне місце біля надворітньої вежі. Звідси видно було всю Білу Церкву і горбасті поля за містом. Яскраво світило осіннє сонце, мороз, що було вдарив уночі, пересівся, і над чорною землею здіймався легенький туман.

Мендрійський не повірив своїм очам. Там, де ще вчора був козацький табір, де стояли сотні возів з виставленими насупроти фортеці голоблями і сновигали повстанці, зараз куріли пригасаючі вогнища, сіріли купи соломи, чорними зміями звивалися спорожнілі окопи… А ген-ген по полю, танучи в імлі, сунули валки підвід, загони піших та кінних козаків. Не було сумніву – Палієве військо відступає на північ, до Фастова…

– Єзус Марія! – прошепотіла пані Ядвіга. – Це наш порятунок! Видно, правду казали, що Палій тяжко захворів… Та що б не примусило його відступити – чи хвороба, чи наступ коронних військ, – ми врятовані!

– Не поспішай, люба, – заперечив Мендрійський. – Ворог ще близько, і невідомо, що він замишляє… Може, це якась хитрість старого розбишаки Палія? Чи не намислив він своїм маневром виманити нас у погоню, щоб потім у полі посікти, мов капусту? Він мастак на такі штуки!

– Пане коменданте, адже Палій справді відступає, – втрутився молодий поручик. – Якась важлива причина примусила його зняти облогу! Чому б нею не могла бути хвороба? Правда, це малоймовірно… Але, може, старий пес почув, що нам на допомогу йде Рущиць, і дременув геть?

– Так, так, це йде Рущиць! – почулися голоси жовнірів. – Сумніву нема – Палій відступає!

– Сам бачу, що відступає, – буркнув Мендрійський. – А от причини не бачу, – і це мене бентежить…

Жовніри та білоцерківські шляхтичі з сім’ями довго стояли на валах. Повстанці вже давно зникли за горбами в імлистому осінньому полі, а ніхто не знав, що робити. Дехто з старшин пропонував негайно послати розвідку, щоб дізнатися про справжні наміри противника. Інші заперечували. Чого поспішати? Щоб нарватися на засідку? Щоб на своїх плечах ввести у фортецю кінні загони ворога? Ні, краще пересидіти якийсь час у замку, поки не стане ясно, що жодного паліївця не залишилося поблизу.

Всі чекали, що скаже комендант.

Мендрійський не поспішав. Він думав. Зараз він уже не сумнівався, що Палій з військом попростував до Фастова, своєї постійної резиденції. З висоти фортечних стін видно було, як козацьке військо розтануло вдалині.

– Чому ж Палій відступив? Через хворобу, як багато хто думає? Ні, навіть Палієва смерть не примусила б козаків зняти облогу. У них багато сміливих і хоробрих полководців, які б заступили Палія – хворого чи мертвого… Що ж надумав Палій? Може, розраховує, що Мендрійський клюне на гачок і поведе своїх людей на з’єднання з військами Рущиця? І козаки, мов куріпок, переловлять їх у полі? Ні, комендант не такий простак! До Рущиця, а тим більше, до Волині чи Галичини далеко, і з двома сотнями вояків він не залишить фортеці, не вийде в чисте поле, щоб стати легкою здобиччю Палія!.. Тоді залишається третє – до Білої Церкви йде з великими силами Рущиць або якийсь інший королівський воєвода. І Палій, щоб не опинитися між двома вогнями, вирішив відступити до Фастова, до своєї добре укріпленої фортеці, щоб дати там бій переважаючим силам ворога, як це не раз було в минулому.