Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Руському[24] та на Волині, напевно, сидить, як на пороховій бочці, з дня на день чекаючи вибуху, і тримає напоготові коней, щоб вчасно дременути до Польщі. Отже, найближчим часом допомоги чекати нізвідки. Майже всі боєздатні війська погрузли у важкій затяжній війні зі Швецією та в міжмагнатських чварах.

Він тяжко зітхнув і підвів голову. Перед ним стояв Юрій Богинич. В юнакових очах – благання.

– Пане коменданте, не відмовляйтесь, – прошепотів він тихо. – Подумайте про Геленку… про панну Зосю…

Мендрійський гнівно глянув на молодого сотника.

– Я не впевнений, що пан сотник після всього, що трапилося, може сподіватися на прихильність панни Зосі!

Але різка відповідь не збентежила Богинича.

– Я й не сподіваюсь… Просто я буду щасливий, коли панна Зося залишиться жива… І вся ваша сім’я… Повірте мені!

Обличчя Мендрійського полагіднішало: в словах Юрія відчувалася непідробна щирість і відданість. А в очах Палія промайнув подив, бо тільки тепер старий полковник зрозумів, чому його сотник тихенько зітхав, коли дивився на стіни фортеці.

Але Палій промовчав, заховавши добру батьківську усмішку в густих сивих вусах. Він чекав відповіді коменданта Мендрійського.

– Чим ви, пане полковнику, гарантуєте моїм людям життя і вільний відступ! Адже по дорозі на них можуть напасти загони, що не знають про нашу домовленість…

– Я даю слово, що ваших людей ніхто і пальцем не зачепить! – урочисто промовив Палій.

Мендрійський пильно подивився на нього і теж урочисто відповів:

– Панове, я згоден здати фортецю… Але в мене є ще одне прохання… Особисте…

– Прошу, – Палій запитливо глянув на коменданта.

Мендрійський винувато усміхнувся.

– Ви розумієте, що після добровільної, хоч і вимушеної здачі Білої Церкви я не можу повернутися в Річ Посполиту… Тому я був би вдячний, коли б ви надали для мене і моєї сім’ї притулок у вашій країні.

– Я обіцяю вам це, пане, – схилив голову Палій.

– Тоді залишається одно – як мені повернутися до фортеці?

– Ну, здається, це не найважче, над чим ми щойно ламали голови… – сказав Палій, і всі полегшено розсміялися. – Юрку… Пробач, дорогий… Пане сотнику, проведи пана коменданта і зроби все, щоб він безперешкодно ввійшов до замку!

10

10 листопада 1702 року Біла Церква капітулювала. З її воріт вийшла мовчазна колона обеззброєних жовнірів і шляхтичів і, супроводжувана сотнею кінних козаків, а також мовчазними поглядами багатьох тисяч повстанців, швидко попростувала на захід.

А через два дні до фортеці урочисто в’їхав у позолоченій кареті, запряженій шістьома баскими конями, полковник Семен Палій. На його честь з валів фортеці та з козацького табору гримнули гармати, пролунали стоголосі поклики – слава!

Палія супроводжував Юрій Богинич.

Опираючись на міцну руку молодого сотника, полковник зайшов до комендантського будинку. Сім’я Мендрійського зустріла його, стоячи посеред чималої вітальні. Всі були бліді й напружено-урочисті. Лякало невідоме майбутнє.

Палій привітався і, несподівано відійшовши вбік, сів біля вікна на канапу. Юрій Богинич залишився віч-на-віч з сім’єю коменданта, але бачив одну панну Зосю.

Дівчина ще більше змарніла за останній час, але однак була прекрасна. Струнка і горда, не опустила голови, а прямо дивилася на молодого козацького сотника і, здавалося, не помічала його. Та коли Юрій зробив крок до неї, вона раптом стрепенулася і голосно промовила:

– Не підходьте, пане! Я шкодую, що була така сліпа і довірлива!

– Зосю! – злякано скрикнула пані Ядвіга.

Але дівчина викинула наперед себе тонку білу руку, ніби захищаючись від нападу, і повторила:

– Не підходьте! Я не хочу вас бачити!

Юрій зупинився.

– І все ж, панно, вам доведеться миритися з такою неприємністю – деякий час зустрічатися з сотником, – втрутився раптом Палій. – Я написав листи до київського воєводи й до гетьмана, щоб вони виявили милість до пана коменданта та його сім’ї, і сотник – хоче того панна чи ні – повезе ті листи і буде супроводжувати всіх вас до Києва… Ось так!

Зося вражено глянула на старого полковника, про якого звикла думати, як про страшне криваве чудовисько, і не знайшла, що відповісти. А Палій раптом встав, підійшов до Юрія і, поклавши йому на плече руку, сказав:

– Ну от, сотнику, дві дуже важливі перемоги – під Бердичевом і Білою Церквою – ти здобув!.. Бажаю тобі здобути й третю… – і він промовисто глянув на дівчину.

– Ви гадаєте, батьку, це можливо? – сумно спитав Юрій.

– Ніколи не треба губити надії, хлопче!.. Вище голову!