Кейт Мосс - Лабіринт

— Засмутити її? Це ти боїшся бути викритим, от і стаєш таким рицарем. Це ти зраджував її всі ті ночі, які провів зі мною, Ґільєме. Я шукаю тільки інформацію. І я дізнаюся її з твоєю допомогою, чи без неї. Утім, якщо ти станеш мені на заваді... — Оріана замовкла, і погроза залишилась невисловленою.

— Ти не наважишся.

— Мені нічого не коштуватиме розказати Алаїс про все, що ми робили вдвох, поділитися з нею тими словами, які ти нашіптував мені, подарунками, що їх ти мені дарував. Вона повірить мені, Ґільєме. На твоєму обличчі написано надто багато.

Почуваючи відразу до себе, до Оріани, Ґільєм рвучко відчинив двері.

— Будь проклята, Оріано, — нарешті сказав він і швидко пішов геть коридором.

Оріана тільки посміхнулася: вона спіймала Ґільєма у лабети.

Усю другу половину дня Алаїс намагалася розшукати батька. Ніхто його не бачив. Тоді вона насмілилася піти до Ціутата, щоб принаймні поговорити з Есклармонд. Однак вони з Саже більше не мешкали в Сен-Мігелі, й, здавалося, навіть не поверталися додому.

Зрештою, виснажена й налякана Алаїс повернулася до своєї кімнати. Вона не хотіла спати, оскільки була надто знервованою і стривоженою, а тому запалила лампу й сіла за стіл.

Коли дзвони віддзвонили першу годину, її розбудили кроки в коридорі. Алаїс підвела голову і сонно глянула у бік звуків.

— Ріксандо! — прошепотіла вона — Це ти?

— Ні, не Ріксанда, — почулася відповідь.

— Гільєме!

Він вийшов на світло, посміхаючись так, ніби не був упевнений, що йому тут раді.

— Пробач мені. Я обіцяв залишити тебе, я знаю, але... можна?

Алаїс дозволила.

— Я був у каплиці, — промовив Гільєм. — Я молився, та не впевнений, що моя молитва досягла небес.

Він сів на край ліжка. Після хвилинного вагання Алаїс підійшла до нього. Здавалося, він про щось думав.

— Ось, — прошепотіла вона. — Давай я тобі допоможу.

Алаїс розв’язала чоловікові чоботи, допомогла зняти обладунки і пояс. Паски й застібки зі стуком упали на підлогу.

— Що, на думку віконта Тренкавеля, буде з нами? — запитала Алаїс.

Гільєм відкинувся назад і промовив:

— Що хрестоносці нападуть на Сен-Вінсен, потім на Сен-Мігель, щоб підібратися ближче до стін поселення.

Алаїс сіла коло Гільєма і відкинула пасма волосся йому з обличчя. Відчуття його шкіри у себе під пальцями змушувало її трепетати.

— Вам треба поспати, Messire. Вам потрібна вся ваша сила для майбутньої битви.

Гільєм ліниво розплющив очі й усміхнувся до неї.

— Ти можеш допомогти мені відпочити.

Алаїс також усміхнулася і потяглася за приготованим раніше настоєм розмарину, який вона тримала на столику біля ліжка. Потім опустилася перед чоловіком навколішки і почала втирати прохолодну рідину в його скроні.

— Дещо раніше, розшукуючи свого батька, я підходила до кімнати Оріани. Гадаю, з нею там хтось був.

— Мабуть, Конґос, — відрубав Гільєм.

— Не думаю, бо він разом з іншими писарями спить зараз у Тур Пінт, на випадок, якщо віконтові знадобиться їхня допомога. — Алаїс замовкла. — Вони сміялися.

Гільєм приклав їй палець до губ.

— Годі про Оріану, — лагідно прошепотів чоловік, обіймаючи її за талію і пригортаючи до себе. Вона відчувала смак вина на його губах. — Ти пахнеш ромашкою і медом, — знову сказав Гільєм. Він розплів їй коси, які впали на обличчя дружини, неначе водоспад.

— Mon còr[143].

Волосся на потилиці Алаїс стало догори, коли Гільєм торкнувся її. Вона відчувала його шкіру поруч, і це було так збудливо та інтимно. Повільно, обережно, не зводячи з дружини своїх карих очей, Гільєм зняв сукню з її плечей, потім опустив матерію нижче, до талії. Алаїс поворухнулася, і сукня сповзла додолу, впала з ліжка, неначе більше не потрібна зимова шкура.

Гільєм підняв накривало і поклав Алаїс поряд із собою на подушки, що досі зберігали пам’ять про нього. Якусь мить вони просто лежали — рука