Кейт Мосс - Лабіринт

в руці, пліч-о-пліч, її ноги були крижаними, порівняно із жаром його шкіри. Нарешті Гільєм нахилився над дружиною. Тепер Алаїс відчувала його подих, що торкався її тіла, неначе весняний легіт. Його губи витанцьовували, а язик ковзав і м’яко мандрував між її персів. Алаїс затамувала подих, коли чоловік захопив губами її сосок, облизуючи та дражнячи його.

Ґільєм підвів голову, напівусміхаючись.

Потім, не зводячи з дружини очей, опустився нижче, між її оголеними ногами. Алаїс пильно і серйозно вдивлялася в його карі очі.

— Mon cór, — знову прошепотів Гільєм.

Обережно Ґільєм заглиблювався в неї, мало-помалу, доки вона не прийняла його в себе повністю. Якусь мить він не рухався, неначе набираючись сил.

Алаїс почувалася такою сильною, такою могутньою, мовби цієї миті вона могла зробити усе, бути будь-ким. Гіпнотичне, сильне тепло нуртувало тепер у її тілі, переповнювало її, розпалювало. Її голова була сповнена гулом, кров пульсувала у скронях. Алаїс не відчувала ні часу, ні простору. Були лише вони з Ґільємом і тіні, що відкидала лампа.

Ґільєм почав повільно рухатися.

— Алаїс... — зривалося з його вуст.

Алаїс поклала руки чоловікові на спину, широко розчепіривши пальці, неначе зірки. Вона відчувала його силу, міць у його засмаглих руках та тугих стегнах, м’яке волосся на його грудях лоскотало її. Його язик прослизнув між її губами, він був гарячим, вологим і жадібним.

Ґільєм дихав частіше, важче, рухомий нестримним жаданням. Алаїс притисла його до себе, коли Ґільєм викрикнув її ім’я. Він здригнувся, а потім закляк.

Поступово гул у її голові вщух, і в кімнаті запала цілковита тиша.

Пізніше, ще раз прошепотівши обіцянки одне одному, Алаїс із Ґільємом заснули. Олія в лампі вигоріла. Полум’я згасло. Утім, подружжя не помітило цього. Не помітили вони й того, як по небу плинув срібний місяць, ані фіалкового сходу сонця, що проник до кімнати крізь вікно. Вони не усвідомлювали нічого, крім одне одного, коли лежали обійнявшись, — закохані чоловік та дружина.

Примирені. У мирі самі із собою.

Розділ 51
Четвер, 7 липня 2005 року

Еліс прокинулася за кілька секунд до того, як задзвонив будильник. Вона лежала розпластана на ліжку, навколо були розкидані папери.

Якраз перед нею лежала схема генеалогічного дерева, разом з її записами з тулузької бібліотеки. Дівчина посміхнулася. Достоту як колись у студентські роки, коли вона завжди засинала за робочим столом.

Утім, від цього Еліс не почувалася гірше. Попри вчорашнє пограбування, цього ранку вона перебувала в гарному гуморі. Навіть була задоволеною.

Еліс випростала руки, розім’яла шию, потім підвелася з ліжка, щоб відчинити віконниці та вікно. Крізь габу пухнастих білих хмар пробивалося бліде проміння вранішнього сонця. Схили Сіте були ще затінені, а моріги нижче стін виблискували, умиті вранішньою росою. Над зубчатими мурами небо було блакитним, наче сувій блакитного шовку. В’юрки та жайворонки співали на дахах будівель. Повсюди було видно наслідки грози. Пластикові пакети були прибиті вітром до парапету, промоклі коробки віднесено аж на задвірок готелю, газети розкидало навколо вуличних ліхтарів. Еліс нелегко було покидати Каркассон, неначе її від’їзд міг прискорити щось. Проте вона мала діяти, і Шартр був єдиною ниточкою, де можна що-небудь дізнатися про Шелаг.

Цей день був чудовим для подорожі.

Склавши папери, Еліс відзначила про себе, що вона надто чутлива. Тож нема чого розсиджуватися без діла, неначе жертва, чекаючи, поки вчорашні незвані гості знову повернуться.

Вона пояснила, що на день їде до міста у справах, але залишає кімнату за собою.

— На вас чекає якась жінка, мадам, — промовила дівчина за стійкою реєстрації, вказуючи на кімнату для відвідувачів, — я якраз збиралася телефонувати вам до кімнати.

— Справді? — Еліс обернулася. — Вона сказала, чого хотіла?

Дівчина-менеджер заперечно похитала головою.

— Сьогодні вранці вам також прийшло ось це, — додала вона, простягнувши Еліс листа.

— Гаразд. Дякую.

Еліс глянула на марку. Лист надійшов з Фуа вчора. Але вона не впізнала почерк. Еліс уже збиралася розкрити його, коли до неї підійшла відвідувачка.

— Докторе Таннер? — промовила жінка, виглядаючи знервованою.

Еліс поклала листа у кишеню, воліючи прочитати його пізніше.

— Так?

— Маю для вас повідомлення від Одріка Беяра. Він цікавиться, чи не могли б ви