Vladyslav Derda - Людина у човні, Vladyslav Derda

...

Ми з Біллі сиділи самі в його кабінеті. Він намагався навчити мене деяким б'юрократичним правилам і пояснював мені різноманітні тонкощі і не тільки у справах, які мали лягти на мої плечі. Харпер принесла нам чаю і смаколиків, ми смакували залишки обіду, який приготували діткам. 

— Ось мої хлопчики, а то ви тут запрацювалися! — вона поставила перед нами тацю зі смачними шматочками творожного і полуничного пирогів.

— Дякую мамо! — подякував я, мені подобалося це слово  — мама.

Вона підійшла і поцілувала мене, як зовсім малого хлопчину.

— Будь ласка синочку! — її слова сину, синочку порвертали мене у дитинство, де я лише уявляв, що хтось каже їх мені.

— Так приємно чути ці слова і знати, що їх каже тобі твоя мати! — поглянув я на неї, як дитя.

— Так приємно мати сина, такого сина — довгожданного! — усміхнулася Харпер.

— Ти мед на її голові! — додав Біллі усміхнувшись.

— А ти тоді хто? — запитала в нього мама.

— Я твій чай, що заспокоює тебе кожного дня!

— А я думала ти мій найкращий чоловік! — розсміялася вона, а з нею ми.

— Так навіть краще! — додав Біллі.

— Як ти почуваєшся? — запитала вона підійшовши до нього і поцілувавши.

— Як Самсон! 

— Скільки всього доводиться прожити і пережити людям! — промовив я поглянувши на них, закоханих і смішних.

— Коли не заживеш злого, не знаєш, що таке добре, лише за темних часів розумієш, що таке світло! — відповіла Харпер.

— Значить все має своє місце на цій землі!

— І свій час! — додав Біллі.

— Час миру не вічний? — запитав я.

— Так само, як і війні, голоду, катаклізму, горю і стражданню, так і навпаки!

— Скільки ж у нас часу на мир і щастя? 

— Залежить, як ми проживемо сьогодні, таким буде завтра!

— Значить жити потрібно сьогодні? 

— Це великий подарунок Бога, адже ніхто з нас не знає, що буде завтра, ми можемо планувати, мандрувати, шукати, працювати і все це лише сьогодні, і тільки сьогодні!

— Це чудово, дякую Богу за сьогодні і за всіх тих кого я маю сьогодні!  — усміхнувся я. 

Раптом у двері хтось постукав. 

— Заходьте! — проказав я.

Коли двері відкрились то я неаби як здивувався. На порозі стояв Тері Пім.

— Вибачте, що поторбував вас, дозвольте увійти! — усміхнувся він.

— Заходьте інспекторе! — я запросив його сісти.

— Я не один! — промовив він і посягнув рукою за меленькою людиною, що ховалася за його спиною. — Ми довго їхали, живете ви звісно далеченько, але все ж дісталися до вас.
Я розгублено дивився на хлопчика, що слідом за Тері постав перед нами. Було тривожно, усе затрепетало, але я усміхнувся і зробив це щиро, я справді був радий його бачити тут.

— Ти ж знайомий з Матіасом? — запитав у нього Тері знаючи відповідь, він просто бажав розговорити малого.

— Привіт Матіасе! — привітався Річар, він трохи хвилювався, він ще не навчився приховувати емоції, як дорослі.

— Привіт Річарде! — я підвівся і підійшов до них. Пригнувшись на коліно перед малим я почав щось говорити. 

— Як ти доїхав? Все гаразд? Тері не ображав тебе? — звісно він його не ображав, я теж поставив запитання на яке знав відповідь, ох вже ці дорослі, вдають незнайок коли щось знають, а коли насправді нічого не знають то вдають, що знають більше за мудреців.

— Ми з'їли купу фісташкового морозива! — поділився хлопчина.

— Цілу купу? То ви справжні поглиначі морозива! — додав я усміхнувшись, ну слава Богу контакт є, а це як повітря.

— Не переймайтеся, горло не болітиме. Через спеку морозиво просто розтануло і ми пили його, як фісташковий йогурт! — зауважив Тері.

— Рідке фісташкове морозиво! — промовив Річард усміхнувшись непідробною усмішкою.

— Як жаль, що нам не залишилося нічого, адже щойно по оадіо перелали, що дорогою в наше місто орудує група пожирачів морозмва. Вона спустошує магазини, заправки і лавки з морозмвом не залишаючи нічого на своєму шляху. Особлива ознака любов жо фісташкового морозмва, а ще до карамельного! 

— Це ми! — його усмішка стала ще більшою, як і його очі.

— Ми підемо! — промовив Біллі потрохи підвівшись.

— Біллі будь ласка залишайся тут, ми вийдемо! — зупинив його я.

— Так ми прогуляємося, тим паче я лише по коротенькій справі! — додав Тері. — Як себе почуваєте містере Грін?

— Дякую, що питаєте почуваюся, як Самсон! — посміхнувся він.

— Радий, що з вами все добре! — щиро радів агент.

— Я відведу його до Емілі! — мама підійшла до нас.