Vladyslav Derda - Людина у човні, Vladyslav Derda

45. Місяць по тому

Місяць по тому

Не встиг будильник спрацювати, як я прокинувся і завчасно вимкнув його. Він вже отак кілька ранків не встигає виконати свою головну функцію. Сонячне проміння безмовно прокралося в нашу з Емілі спальну, воно ніжно дісталося її волосся, а потім її шиї, і зупинилося на її вродливому обличчі. Вона безтурботно поворушила своїми губам, наче хотіла щось сказати, але зрештою передумала і зовсім сонна повернулася до мене. Тепер безмовне ранкове проміння повністю освітило її обличчя. Емілі була поруч, моя хороша дівчинка була тут. Я поцілав її в щічку на якій грайливо відбивалося сонячне світло. 

— Моя любов! — промовив я і ще раз ніжно поцілував її.

Вона знову поворушила губами, але знову нічого не сказала. Яка ж вона мила подумки промовив я і усміхнувшись встав з ліжка. Одягнув халат і підійшов до вікна. Яка ж краса, невимовна краса і спокій були по ту сторону віконного скла. Не можна проспати цей час, не можна проспати життя. Я ніколи не знав, що можна безтурботно прокидатися і засинати в спокої. Не знав, що ранки можуть бути такими чарівними. Я не знав, що є інше життя, окрім того яким жив. Завдяки Богу, Який дав у моє життя особливих людей і завдяки цим людям яких Він послав по своїй милості, я отримав можливість на нове життя.

Я знайшов те життя, якого прагнув. Сім'я, затишок, спокій, наявність батьків і друзів, ціль у житті і зміст. Я знайшов Бога, хоча якщо чесно це Він знайшов мене, простягнув мені свою міцну руку, витягнув з прірви в яку я падав все глибше і глибше, без будь-яких шансів на спасіння. Та я був знайдений, чому був безмежно щасливий, я звичайна людина зі своїми слабкостями і провинами, які Він з легкістю змив з мене. Я не знаю чому саме я? Аля як казав Біллі ми бачимо очима, помічаємо лише те, що можна помітити і зважуємо людей довіряючи  помилковим поглядам очей, замість того, щоб зважувати стандартними невидимими вагами. Натомість Бог дивиться всередину, Він важить нас тими самими невидимими вагами. Він бачить нас навскрізь, бачить нутро, бачить серце, Він бачить те, що важко розгледіти людськими очима, ба навіть неможливо. Ми вважаємо, що знємо щось в цьому житті, про саме життя про смерть, про терміни і слова, всього так багато і ми розгублені, бо зрештою залишаємося невігласами. Ми не знаємо нічого про життя, про смерть, про любов і вічність. Ми нічого не знаємо, смішно вдаючи з себе мудреців, що одягли різні шкарпетки, накинули навиворіт сорочку, говорячи, що це королівські шати.

Схоже роль богів для нас заважка. По природі ми люди, а зазіхаємо на небесну природу. Народжуємося людиною і помираємо людиною, тільки от жити прагнемо, як самотворці і самовладики зухвало обманюючи самих себе. Та ми люди, створені Богом і належемо Йому, ми не свої, ми владні змінити лише стільки скільки дозволить нам Бог, щоб не нашкодити самим собі і тим хто навколо нас. Навколо нас завжди не так вже й багато людей, є ті кого ми любимо і ті кого ми недолюблюємо, що зрештою при сприянню зла може перерости в ненависть, ненависть у зло, а зло сіє смерть, власне так і починаються війни.

Я тепер знаю про своє минуле, маю дійсне теперішнє і майбутнє, яка наступить з моїми ранковими кроками. Так хочеться, щоб воно було світле та залежить, яким воно буде від нас. Звісно ми не можемо вплинути на Божі плани проготовленні для людства такі як суд, невідворотній суд який осягне усіх хто живе і жив на землі. Та ми можемо вплинути на те з чим постанемо на цьому суді перед Суддею і Хто захистить нас на нім, Хто виправдає нас в той неминучий момент усе це лише наш вибір, це залежить від нас. 

Мій любий друг Джошуа збагнув, що найбільший скарб він все ж проґавив, але дивним чином він віднайшов Його. Його рятівник був поруч, він врятував Джошуа життя, яке згодом невблагонно закінчилося на землі та неодміннно продовжилося в Небесах. Мій друг збагнув для чого в нього життя, і тому я тут. Я теж починаю додумовуватися мій друже, я починаю розпізнавати досі невідомі істини, правди і постулати, догми і принципи, засади і дійсності. Усе, що допомагає пізнати себе, пізнати, світ, пізнати життя, пізнати Свого Творця, котрий ходить завжди поруч і з любов'ю кидає нам дерев'яні човни, щоб нам не розбитися в страшній течії земної марноти.

Граційними і тихими кроками кішки до мене підійшла Емілі. Вона прокинулася, і поспішила обійняти мене, чиста і ніжна, гарна і оголена. Її міцні руки охопили мене, вони були холодні, але сповнені сил і любові. 

— І не соромно тобі отак ходити? — запитав я усміхнувшись.

— Дуже, навіть не уявляєш як! — розсміялася вона.

— Може одягнешся?

— Може й одягнуся! — відповіла вона і прудко стала переді мною. 

— Сховати тебе? — я дивився в її очі. 

— Сховай мене!  — прошепотіла Емілі і ніжно торкнулася мене кінчиком носу.

Я сховав її до свого халату і міцно обійняв, вона була холодна. 

— Як колись, пам'ятаєш? — знадав я наші молоді часи. 

— Таке забудеш? — усміхнулася вона.

— Ти віриш, що у нас нове життя?

— Ще не зовсім, але звикаю, хай би яке старе чи нове, головне ми поруч одне одного, живі і здорові! — вона поклала свою голову мені на плече. 

— Хай би яке воно те життя, головне щоб знайти усе потрібне у тому житті! 

— Я тебе знайшла! — промовила Емілі.

— Ні це я тебе знайшов!  — докінчив я і притулився до її волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍