Леся Українка - Том 10

а р о д» — український громадсько-політичний журнал революційно-демократичного напряму. Видавався у Львові і Коломиї 1890—1895 pp. під редагуванням М. Павлика та І. Франка. Незабаром Леся Українка стала активно співробітничати в цьому журналі, надрукувала в ньому ряд своїх революційних віршів: «Пророчий соп патріота», «Мати-повільницт>, «Ворогам», «Невільничі пісні» та ін.

Гейне мій завтра поїде вже до друк у...— тобто рукопис перекладу збірки «Книга пісень» Генріха Гейне.

1891

38. ДО М. І. ПАВЛИКА. 14 лютого 1891 р. Відень

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 33—34.

Подається за автографом (ф. 101, № 306).

Рік встановлено за змістом па підставі згадки про перебування в Відні. Листи з Відня Леся Українка датувала за новіїм стилем.

Па в лик Михайло Іванович (1853—1915) — український письменник, публіцист, громадський діяч революційно-демократичного напряму. Спільно з І. Франком видавав і редагував низку революційно-демократичних видань, серед них органи радикальної партії — журнали «Народ» і «Хлібороб»), входив разом із І. Франком в редакційний комітет прогресивної газети «Праця», що видавалася в 1878—1892 pp. польською мовою для робітників Галичини. М. І. Павлик перебував у тісних зв’язках з російською революційною еміграцією, брав участь у транспортуванні закордонних революційних видань у Росію. Знайомство Лесі Українки з М. І. Пав-лйком відбулося 1891 р. у Львові. Леся Українка викликала глибоку повагу і захоплення у М. Павлика, про що він писав у листі до М. П. Драгоманова: «Леся так просто ошоломила мопс своїм образованєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко пе так. На свій вік це геніальна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя» (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом ІІавликом. Т. 6. Чернівці, 1910, с. 121). Відтоді між Лесею Українкою і Михайлом Павликом зав’язалося листування. Всього збереглося 74 листи поетеси до М. Павлика. Листування виразно розділяється на два періоди: 1891— 1895 pp. (38 листів) та 1898—1907 pp. (36 листів).

...Пані Франковій...— дружині І. Я. Франка Ользі Федорівні (1864—1941).

Більрот Теодор (1829—1894) — професор медицини Віденського університету, відомий хірург, до якого поетеса їздила на консультацію,

«Січовик и» — члени студентського товариства «Січ», що склалося із студентів-українців, які навчалися у Відні в 1866— 1867 pp. У різні роки до віденської «Січі» належали І. Пулюй,

О. Терлецький та ін.

«Д і л о» — газета ліберально-буржуазного напряму, згодом буржуазно-націоналістична. Виходила у Львові з 1880 до 1939 р.

...«К ацапських» газе т...—* Так Леся Українка називає газети москвофільського напряму в Галичині.

39. ДО М. П. КОСАЧА. 25 лютого 1891 р. Відень

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Українка Л. Собр. соч. в 3-х т., т. 3. М., 1950 с. 157—163.

Повний текст листа за автографом вперше опубліковано у вид.: Українка Л. Твори в 10-ти т., т. 9, К., 1965, с. 47—56.

Подається за автографом (ф. 2, № 76).

Вибори — вибори до австрійського парламенту.

...Справа з «угодою»...—В 1890 р. лідери народовців — української націоналістично-клерикальної партії — О. Барвіи-ський, Ю. Романчук, А. Вахиянии з участю О. Кониського та В. Антоновича разом з верхівкою польської шляхти та буржуазії уклали угоду з австрійським урядом, за якою за дрібні подачки (надання народовцям кількох місць у парламенті, відкриття української гімназії тощо) зобов’язалися підтримувати його зовнішню і внутрішню політику. Ця «угода» була скерована на те, щоб ізолювати народні маси Галичини від російських революційних впливів, відвернути їх від соціальної боротьби. Угодовців підтримував, матеріально субсидував Ватікан, який плекав плани про відрив України від Росії. Свою зрадницьку політику лідери народовців проголосили «новою ерою». Леся Українка активно включилася в боротьбу проти «новоерівців», приєднавшись до І. Франка і М. Пав-лика, які оголосили війну цим цісарсько-ватіканським лакеям.

Москвофіли — суспільно-політична течія, що виникла в середині XIX ст. серед галицької інтелігенції. Москвофіли стояли на монархічних позиціях, у своїй діяльності орієнтувалися на політику російського царизму, відкидали українську мову, обстоювали так зване «язичіє». В. І. Ленін писав, що москвофілів у Росії підтримувала «найреакційніша партія, Пурішкевичі і К°, партія кріпосників, очолювана царизмом. Ця «партія» — царизм, Пурішкевичі і т. д.— інтригувала давно і в Галичині і у Вірменії та ін., не шкодуючи мільйонів на підкупи «москвофілів», не спиняючись ні перед яким злочином заради високої мети «возз’єднання» (Повне зібр. творів. Пер. з 5-го рос. вид., т. 26, с. 257—258). «Тверді» послідовні москвофіли.

Романчук Юліан (1842—1932) — буржуазний націоналіст, один із лідерів народовців. Довгий час був депутатом у галицькому сеймі та членом віденського парламенту, виступав як запеклий ворог революційно-демократичного руху.

Радикальна партія — «Русько-українська радикальна партія», заснована в 1890 р. за участю І. Франка та М. Павлика. На першому з’їзді в жовтні 1890 р. було прийнято програму-міні-мум і програму-максимум. Програму-максимум написали І. Фрап-ко та Євген Левицький, використавши деякі марксистські положення: «У справах суспільно-економічних партія змагає до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є, хоче колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних» (див.: «Народ», 1890, № 20). Одночаспо програма Русько-української радикальної партії містила окремі народницькі положення, зокрема накреслювала низку аграрних реформ із метою «запобігти скорій пролетаризації селян». У програмі були ви-хмоги ліквідації залишків панщини, феодальних привілеїв, вимоги повної політичної волі для трудящих. Програму радикальної парти підписали І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький, Р. Яросевич. У статті «ІІова українська партія» І. Франко зазначав, що за програмою радикальна партія «майже ідентична з со-ціал-демократичиими партіями» («Kurjor Lwowski», 1890, № 289; цит. за кн.: Кирилюк G. Вічпий революціонер. К., 1966, с. 106). Органами радикальної партії були часописи «Народ» і «Хлібороб». У 1890—1892 pp. редактором «Народу» був І. Франко. У першій половині 1981 р. відбулося його знайомство з Лесею Українкою.

...Ц іла «Січ» належить до радикалі в...— Тут Леся Українка помилилася. Згодом вона сама переконалася в тому, що лише частина членів студентського товариства «Січ» була причетна до демократичного руху.

...Немов пап Т в а р д о в с ь к и й,— За старовинною польською легендою, пай Твардовський продав душу чортові, ало коли той ніс його до пекла — перехрестився, і чорт випустив його з лабет. З того часу Твардовський висить між небом і землею.

, «Usque tandem, Catilina...» — Леся Українка тут переказує початок промови Марка Туллія Ціцерона,