П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

сотень сторінок чернеток з двох тисяч запланованих) Пазоліні сказав Лоренцо Мондо, й це з’явилося у «Стампа» вже 10 січня 1975-го, підморгуючи та задоволено підтверджуючи, що всі його поривання зосереджено на творі, над яким він саме працює: «у ньому є всі мої знання, це останній мій твір, я надзвичайно тішуся, що маю такий секрет».

Розголошена таємниця, про яку деякі його друзі — приміром, Паоло Вольпоні та Енцо Сичільяно — були в курсі (пор. Вольпоні «Пазоліні вчитель та друг» у збірці «Чому Пазоліні?», «Гуаральді», Флоренція, 1978, с. 25—26, Е. Сичільяно «Життя Пазоліні», «Риццолі», Мілан, 1978, с. 352—354, пор. також Н. Нальдіні «Пазоліні, життя», «Ейнауді», Турин, 1989, с. 389—390, а також у «Вступній хронології до П. П. Пазоліні», Листи, II, «Ейнауді», Турин, 1988, с. CXLI).

Якщо не звертатися до наразі недосяжного періоду, з якого потім викинули немаленький відрізок (і це припущення не є абсолютно неймовірним, оскільки безліч досить розлогих уривків, а подекуди навіть цілі розділи викинуто, особливо з найдавніших матеріалів, які збереглися), повідомлення про те, що наприкінці 74-го — на початку 75-го вже написано добрих 600 сторінок, було перебільшено десь на дві п’ятих. Насправді ж, коли у вересні 1974-го Пазоліні попросив зробити фотокопію вже написаного на той час (він часто їхав попрацювати у Кіа й не хотів брати з собою всю теку, остерігаючись, щоб не сталося того, що кілька місяців тому трапилося з Карло Леві, який втратив свій рукопис через те, що у нього викрали автівку), тож включно з написаними від руки та надрукованими, з багатьма правками, зробленими рукою автора, всього набралося 337 сторінок. На час смерті Пазоліні у теці, яку взяли у Ґрацієли К’яркоссі (у мене є ця фотокопія), було вже 522 сторінки, тобто за тринадцять місяців їх побільшало на майже 200 штук (це був рік виходу фільму «Сало, або 120 днів Содома» та твору «Божественний Мімезис», другої редакції «Нової молоді» й газетних статей, які згодом видали під назвою «Протестантські листи»). У фотокопії за 74-й рік бракувало всіх, окрім однієї (про батька та двох дочок) розповідей циклу «Епохе», нотаток 102 та 102а й Відхилення від теми.

Що ж стосується «величного твору», в який він мав перетворитись, стаючи чимраз складнішим, на кшталт «Сучасного „Сатирикону“», то у чернетці, яку починаючи з 72-го автор писав під назвою «Нафта» (пор. першу й останню Нотатки на с. 9 та с. 570) і яка є зараз у наших руках, це лише трошки більше четвертої частини. Це лише загальне тіло твору; ба навіть низка не поєднаних між собою фрагментів, якийсь із них більший, якийсь менший, іноді лише чернетки, тезисні плани чи ж навіть голі назви. Й оці уривки, котрі сам Пазоліні назвав «Нотатками», були пронумеровані самим автором у порядку зростання, часом (хоч не завжди) він ще й давав їм назви. Проте нумерація, за якою упорядковано чернетку твору, неодноразово змінювалася, й цілком зрозуміло, що ці зміни, які робив автор власноруч, перекладаючи порядок розташування матеріалів у папці й потім не змінюючи нумерування сторінок, не були випадковими. Таких сторінок пронумеровано до 133-ї; але враховуючи позначки bis, ter (чи якось навіть дійшло до sexies), чи літери абетки а, Ь, с тощо, які додавали до номера нотатки (в одній з них аж до літери «о»), а в деяких нотатках нумерація повторювалась (41, 42, 43, 103), крім того, враховуючи, з одного боку, первісну нотатку, яка не має ані номера сторінки, ані назви, а з іншого — тимчасові нотатки (нерідко написані на папіросному папері), вкладені між нотатками, чи додані як «коментарі», а також «східці», які були на початку, та лист до Моравіа, який лежав у кінці теки, набереться укупі від 180 до 200 розділів (за умови, що за розділ вважатимемо кілька сторінок чи лише одну окрему). Все разом має значний об’єм, але окрім того, що це недоробок, у цих сторінках є помітна непов’язаність між собою.

Між однією нотаткою та іншою іноді вдається досягнути безпосередньої зв’язності, але зв’язки передовсім між різними групами нотаток зовсім не є тісними ще й тому, що уявна «форма», яка протягом твору легко створювалась в уяві, була плинною, з багатьма відхиленнями від теми, епізодичною. Каркас, основою якого були «східці», складені у 72-му, лише трошки убрався в плоть, і ніби навіть не стала йому першочерговою основою, хіба тільки абстрактно, вигадливість, яка натомість створює безліч найрізноманітніших оповідальних та фантастично-описових нововведень, які часто включено одне в одне або їх можна записати як вставні фрази, в яких письменник розмірковує над тим, настільки він просунувся у своєму починанні й над своїми художніми намірами. «Я з самого початку „проживаю“, — так каже Пазоліні, — те, як розвивається мій роман» (с. 53); а згодом визнає, що «час у цьому романі не є однолінійним» (тобто він не розвивається послідовно від простішого до складнішого) (с. 563). Цей принцип «симетричності» композиції, який «лежить в основі Соборів та Алегорій… хоч і вони виявляються потім незбагненними, непропорційними та ненормальними» (с. 568), він запропонував і певною мірою дотримувався, тільки досягав він його радше за допомогою переважно вказівок, а не рівноваги, яку справді можна відчути.

Не розпочалося навіть втілення у життя того філологічного напівроману, в якому, власне, роман мав вписатися «у вигляд текстології невиданого тексту» завдяки вправному псевдовідновлювальному поєднанню в одне ціле на основі (також стилістичного та атрибутивного) звірення з «чотирма чи п’ятьма рукописами, які частково пов’язані між собою, частково ні, з яких два… підробки», додатково використовуючи для доповнення «інші матеріали: листи автора (щодо того, справжні вони чи ні, існує проблема…, яку досі не вирішили), листи, які написали друзі автора…, усні свідчення, які надруковано у газетах…, ілюстрації…, історичні документи…, інтерв’ю…, документальне кіно…» тощо (пор. Нотатка без номера сторінки й без назви, с. 11). Таким чином автор повідомив про намір вставити у роман грецький текст, але не встиг цього здійснити («написати все це грецькою», с. 161, коментарі у дужках у низу сторінки у нотатках 149, 150, 151, 153, 154, 155, 157, 159, 160, 161, 162, 164, 166) чи навіть японською мовою («крайній випадок… цілий відрізок твору написаний грецькою… які майже неможливо прочитати, а тому вони складають… лише „щось писемне“, ось-ось повториться. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще», с. 599).

До намірів, які у подальшому не було втілено, відносяться також голі назви нотаток, записані як особистий мнемонічний образ невисловлених фантазій. Хто коли-небудь зможе з певністю сказати не лише те, у якому