Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

же і не збрешеш, бо ступні подерті всі, рушниками замотані. — Сліди на бруківці позалишали.

— Та я той, перепив звечора, прокинувся і хористку вчорашню згадав.

— Женев’єву?

— Ага, Женьку. Ну і поніс мене чорт до міста, бо захотілося її побачити, хоч вий. Босоніж поперся, дурень п’яний! Тільки коли ноги здер, то протверезів трохи і назад пішов. Ви вже вибачте, якось розслабився я.

— Ну, це не страшно. — Піменов заспокоївся. — А що, сподобалася вам дівуля? Можу домовитися, щоб при вас була.

— Ні, не треба, — махнув я рукою.

— Чому? Наче непогана.

— Та хороша, тільки я оце так бачу, коли кожен день нова, то воно веселіше, — усміхнувся я, і Піменов зареготав.

— Ну, це точно. Прислати сьогодні нову?

— Присилайте. Відпочиваємо ж, — кивнув я.

— Тільки дурниць не робіть, а то ще пристрелять козаки з охорони.

— Так вони наче мене не помітили.

— Вони — ні, а абреки мої помітили, вранці вже, сліди ваші криваві, сполошилися дуже. Добре, що це ви.

— Вибачайте, воно ж перебрав, і завирувало тіло.

— Та нічого. Аби на здоров’я. До речі, завтра у гори поїдемо. Ведмедя нам обіцяють. Полювали на ведмедя, Іване Карповичу?

— Ні, тільки на ярмарках бачив. А де полюватимемо? Я б з’їздив, подивився.

— Та не треба, з нами два десятки козаків будуть та ще абреки. Хто нам страшний?

— А все ж перевірив би.

— Та у горах десь, спитай у вахмістра, він знає.

— Добре.

Піменов пішов, а я почав підошви свої роздивлятися. Ще рани промив коньяком, почекав, поки висохнуть, замотав у м’які онучі. Наче нічого, ходити можна. Вийшов, поснідав із чаєм, потім поговорив з вахмістром. Той на мапі показав, як проїхати до місця полювання.

— Якщо верхи та поспішати, то за дві години можна доїхати. А як не квапитися, то і всі чотири, — пояснив вахмістр. — Там будиночок є. Колись село було горянське, але немирні вони, то і прибрали їх звідти.

— А зараз як там місця, мирні? — спитав я.

— Та мирні, але ж гори, самі розумієте. Наче мирні-мирні, а потім вискочить кілька абреків із рушницями. Воно ж гори, ліси, сховатися будь-де можна. Краще самому туди не їздити. Як збираєтеся, то я вам двох козаків дам.

— Ні, дякую, я просто питаю, щоб знати. Завтра вже всі разом поїдемо, — сказав я.

Ще поспитав, а потім попросив коня, щоб до міста з’їздити. Дав мені вахмістр хорошого коня, закинув я манліхер за плече, поклав браунінг у кишеню, зайшов до Піменова.

— Ваша благородь, я до Туапсе поїду. Як прихистить якась добра душа, то, може, і заночую. За мене не хвилюйтеся.

— А полювання? — спитав купець. — Ми ж зранку їдемо.

— Та, якщо можна, без мене. Козаків багато, абреки при вас. Я по мапі подивився, наче нічого небезпечного, — збрехав я.

— А для чого це ти до міста з гвинтівкою зібрався? — спитав Піменов.

— Степане Кузьмичу, я вже бував у бувальцях на цьому Кавказі, тепер обережний зробився. Не тільки гвинтівка, але і браунінг при мені, і ніж. Стерегтися тут треба, такий вже край.

— Ну, може, ти і правду кажеш. Їдь. Завтра полювання, а післязавтра до Царицина поїдемо. Справ багато, досить відпочивати.

— Слухаюсь!

З тим і пішов я. Коли виходив, побачив, що одразу кілька автомобілів приїхало. Гості до Піменова. Просто так до нього не пускали, обшукували абреки і чоловіків, і жінок. Принизливо, але всі терпіли, бо або самі конверти привезли, або по конверти приїхали.

Поїхав я. Наче до Туапсе, а потім у гори узяв. Спочатку дорога широченька була, навіть два вози мені місцеві трапилися. Вози там були з двома великими, у зріст людини, колесами. Їхали на них горяни, зі мною віталися по-своєму. Я теж вітався — головою кивав. Кілька верст проїхав, а потім повернув на вузеньку доріжку над урвищем. Видно було, що їздили по ній мало, а як і їздили, то верхи. Бо он каміння осипалося, он дерево впало, а ніхто не прибирав. Кінь пройде — і добре. Їхав я, роззирався навколо, інколи зупинявся, діставав зошит і вдавав, що записую щось чи малюю. Нехай як хто бачить, то думають, що це я природознавець який, відпочивальник, якому на березі нудно стало, то забрався у гори.

Їхав тою дорогою довгенько, вона вже зовсім на стежину перетворилася, коли виїхав до галявини, на якій хата стояла, з колод складена, а поруч руїни кам’яних хат, які у Криму саклями називаються. Біля цілої хати метушилися козаки. Моїй появі здивувалися, взяли мене за благородного.

— Ви б, пане, тут не їздили самі, — сказав один з козаків.

— А чого?

— Та ведмеді тут є, вовки.

— Ведмеді? — здивувався я. — Ну, ведмеді не страшні, я ж верхи.

— Так коня ведмідь може налякати — і полетите у провалля тільки так.

— І то правильно. А чого ж не вполюєте того ведмедя?

— Та завтра приїде сам наказний отаман із товаришами, щоб його полювати. А потім відпочивати тут будуть. То ми готуємося.

Я пригостив хлопців цигарками, вони мене — чаєм. Розповіли, що до вечора треба їм скласти піч. Потім ту піч накриють брезентовим наметом, нагріють дровами, і буде лазня.

— Гості нагріються і потім у струмок холодний стрибатимуть. Он бачите, ми зі струмка каміння повитягували, то наче озерце маленьке вийшло, — показував козак.

— А що тут, братці, окрім ведмедів, є якісь небезпеки? Абреки водяться? — спитав я.

— Та останнім часом тихо.

— А то ж пишуть, що небезпечно на Кавказі, я по горах їду, і страшно мені.

— Ну, воно самому краще не їздити. Бо час від часу з’являються тут абреки. Два роки тому банк пограбували в Туапсе, а минулого року купця Бархуряна викрали. А так спокійно.

— Ну добре, тоді я далі проїду.

— А далі дороги вже немає. Стежина вузька, але нею лише пішки. І краще не їздити, бо зовсім глухі місця.

— Ні, пішки ходити не хочу, — відповів я. Ще посидів трохи, розпитав у який бік за ведмедем підуть. Виявилося, що долиною річки гірської.

Поїхав я з галявини, за ріг заїхав, з коня зліз і повів його до лісу. Здерся на гору, щоб можна