Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

повернута у бік моря на випадок атаки турецьких диверсантів. Я пішов до себе. Там на мене хористка чекала. Я їй кажу, що вже не в тому віці, щоб ніч не спати і вдень працювати. А вона каже, що отримала наказ від Піменова мене відпочивати.

— Лягайте, я вам масаж зроблю, — запропонувала.

— Кого? — аж трохи злякався я, бо мало що ці бісові дівки запропонують.

— М’язи вам розімну, лягайте.

Ви ото, може, сміятиметесь, але такий я обережний був, що спочатку хористку обшукав, речі її перевірив. А то ляжу, а вона мені ножик у шию, як ота жидівська красуня з Біблії, яка царя ворожого прирізала.

— А це що? — спитав, коли склянку якусь побачив.

— Це олія. Руки натерти. Ось, — вилила собі у долоню, розтерла. — Лягайте.

Ну добре, ліг я, дивлюся на неї.

— Ви долілиць лягайте, я спину тертиму.

Перевернувся я. І як узялася вона за мене! Дівка, ручки ніжненькі, а так мене пробрало, що аж стогнав.

— Не боляче? — питала мене.

— Добре! — хрипів я. Вона мене далі мутузила. Наллє на руки олії і далі тре. Потім заспівала. Нашу пісню! — О, а ти звідки така? — спитав я.

— Та місцева.

— А пісні звідки наші знаєш?

— А це наші пісні, козачі, кубанські.

— А як ви балакаєте? — спитав я.

Вона і забалакала, по-нашому, як у малоросійських губерніях балакають. Як пташки райські мені заспівали, бо давно вже не чув говірки рідної.

— Балакай, балакай! — попросив дівчину. — Як тебе хоч звати?

— Женев’єва.

— О Господи, що це у вас козаки п’ють, що так дівок називають?

— Ні, це тут мене так звуть, а вдома я Настя.

— Ану, Настю, заспівай щось. Хороший у тебе голос!

Вона як заспівала, я аж розплакався від розчулення. Бо і пісні наші, і голос же такий, що аж серце від нього бриніло. Весь день мені та дівчина прикрасила. Коли йшла, дав їй грошей.

— Та не треба, що ви! Заплачено вже! — зніяковіла вона.

— Це не плата, а дар. Ти мені радість подарувала, а я тобі тільки грошей. Бери, навіть не сумнівайся.

Узяла, поцілувала солодко і побігла. Я приліг із келихом коньяку, смакував і сумував. Ото, спитаєте, чого сумувати, коли як кіт у маслі жив. Але людина, як би їй добре не було, а про щось та знайде посумувати. Допив я коньяк і задрімав. Прокинувся, коли вже темно було, вирішив води попити. Вийшов тихенько в коридор. Там почув кроки. Може б, і уваги не звернув, бо у будинку прислуга була, абреки, чи з хористок хтось при Піменові залишився. Але кроки були такі, наче скрадався хтось, навшпиньки. Чого б це? Я заморений був, спати хотілося, але тут одразу серце застукало. Невиліковно це. Хіба що пристрелять колись мене, тоді вже покину цю дурну справу усюди ніс свій пхати.

Добре, що босоніж вийшов. Тихесенько пішов за кроками. Думав, хтось сходами вниз піде, але ні, той хтось вийшов на балкон на другому поверсі. При світлі місяця помітив, що був це один із абреків Піменова. Хто саме, не роздивився, але у папасі. Ступнув за огорожу балкона і зліз униз. Ага, по мотузці. Пішов донизу тихенько. Мабуть, теж чоботи зняв. Я трохи почекав і сам по мотузці зліз. Добре хоч не в білому спідньому був, а у темному халаті, який Піменов подарував. Лізти у тому халаті було незручно, та вже як є. Ступив на бруківку і пішов. Тримався тіні, щоб місяць мене не видав. Абрек попереду був, потім зупинився. Невже почув? Присів я, і він присів. Щось робив, може, зброю діставав, а в мене ж браунінг під подушкою залишився і манліхер у шафі. Навіть ножа завалящого не було!

Пощастило, що не діставав абрек зброю, а взувався. Чоботи у нього зв’язані були і на шиї висіли. Взув їх і пішов по землі, між деревами. Я за ним. Поки бруківкою, то добре було, а далі почався парк. То камінці гострі, то шишки, то голки, то гілки сухі. І не скрикнеш, і не засичиш! Зуби зціпив і скрадався собі. Особливо сухих гілок боявся, щоб не тріснули, не видали мене. Бачу, що абрек униз пішов, до пляжу. А там що робити? А там роздягнувся він, одяг сховав і в самих кальсонах пішов у море. Тихенько зайшов і пішов уздовж берега. Присів, що ледь голова стирчала. Дачу оточував високий паркан, по якому ще й колючий дріт пустили. Паркан доходив до самої води і аж у воду. Але під час штормів повалило частину огорожі, то можна було там пройти. Он пройшов абрек водою. Я за ним. Обережно так, щоб не плеснути.

За огорожею абрек вийшов на берег і пішов ним. Не поспішав, наче придивлявся. Може, він по якій таємній справі Піменова поспішає, а я оце за ним слідкую? Дурниці, але частенько так виходило, що і з дурниць зиск траплявся. То крався собі. Ага, он свист. Повернув абрек до кущів. Чекали його там. Я теж у кущі поліз. Всі підошви на ногах здер, як по жаринах ходив. І що виходив? А нічого, бо абрека чекали його ж одноплемінники. Поговорили по-своєму. Двоє горян і абрек. Утрьох. Тихенько гомоніли, наче обговорювали щось. Потім абрек назад пішов. Якби сам горянин залишився, спробував би його схопити та допитати. Але проти двох вирішив не лізти голіруч. І слідкувати за ними не зміг, бо трохи відійшли, сіли на коней і поїхали собі. Куди там мені було їх наздогнати.

Повернувся до дачі тим самим шляхом, яким і вийшов. Тільки на балкон як залізеш, без мотузки, яку абрек забрав, коли повертався? А двері зачинені, і при дверях два козаки сплять. Довелося на дерево лізти і вже з дерева стрибати, ледь не гепнувся. Та все ж добрався до своєї кімнати. Коньяком рани на підошвах промив і внутрішньо прийняв.

Вранці розбудив мене Піменов. Зайшов до кімнати без стуку, тепер дивився на мене підозріливо.

— Де ви вночі були, Іване Карповичу?

— Я? — здивувався, бо всю ніч мені то голос Насті чувся, то доторк рук її відчував. Райські сни, а тут питають мене.

Піменов ковдру схопив і ноги мені заголив.

— Що це у вас зі ступнями, Іване Карповичу? — спитав суворо. А тут