Рей Бредбері - Трилогія смерті

— Арбутнот повернувся.

Фріц ураз випростався та в крик:

— Ти збожеволів?!

— Чи то подоба його повернулась, — насилу видавив я зі себе якийсь писк. — Ґрок виліпив. Для потіхи, як він висловився. А чи для випомповування грошви. Зробив таку ляльку з пап’є-маше та воску. Висадив її на мур, аби налякати Менні та інших, можливо, ще й тими самими фактами, про які ви знаєте, але досі не казали нікому.

Фріц Вонґ звівся на ноги й закружляв по колу, збиваючи носаками черевиків килим у бганки. А тоді став, вигойдуючись уперед-назад і трясучи своєю великою головою, перед Меґґі.

— А ти про це знала?!

— Он той молодик був сказав щось таке…

— І чого ж ти мені не переказала?

— А того, Фріце, — розважливо відказала Меґгі, — що, коли ви робите режисерську роботу, вам не бажається чути аніяких новин, добрих чи поганих, ані від кого!

— То ось чому все тут пішло навперекосяк?? — мовив Фріц. — Док Філіпс три дні підряд приходить на підобідок п’яний. Голос Менні Ляйбера звучить мов який повільний запис, прокручуваний удвічі швидше. Господи, а я думав: це від того, що я все роблю як слід, бо саме це його вічно й бісить! Ні! Святий Христе-Боже! 0, прокляття пекельне на голову тому виплодку Ґроку! — тут він зупинився і втупивсь у мене. — Гінцям, що приносять лихі вісті королю, смерть! — вигукнув він. — Але, поки ти ще живий, розкажи нам більше!

— Арбутнотова могила порожня.

— Де ж тіло? Викрали?

— Його в тому склепі й не було — ніколи.

— І хто це каже? — крикнув він.

— Один сліпий чоловік.

— Сліпий! — Фріц знову зціпив кулаки. Я зчудовано подумав, чи всі ці роки не штурхав-спонукав він своїх лицедіїв отими кулачиськами, мов яке німе бидло. — Сліпий чоловік?! — Той його «Гінденбурґ» у ньому так і гахнувся об грішну землю, аби вщент вигоріти від якогось фінального лютого полум’я. Лишився ж… самісінький попіл. — Сліпий чоловік… — Фріц поволеньки бродив по кімнаті, немов геть забувши про нас із Меґгі, й тільки бренді своє посьорбував. — Розповідай!

То я й розповів усе, що допіру розказав своєму нишпорці.

Коли ж я змовк, Фріц схопив телефон і, тримаючи його лиш за два дюйми від очей та косуючи, набрав якийсь номер.

— Алло, Ґрейс? Це Фріц Вонґ. Зроби мені рейси на Нью-Йорк, Париж, Берлін. На коли? На цей вечір! Чекаю на лінії!

Він відвернувся й задививсь у вікно, на віддалений на багато миль від нього Голлівуд.

— Господи, я цілий тиждень відчував цей землетрус, а гадав: то Ісус помирає вдруге від паршивого сценарію. А тепер усе ж воно пропало пропадом. Ми більше ніколи не повернемось. Людці перероблять наш фільм на целулоїдні комірці для ірландських священиків. Скажи Констанс хай тікає. А тоді й собі купи квиток.

— Куди ж? — запитав я.

— От мов не маєш ти ніякої собі криївки! — гаркнув Фріц.

І тут просто посеред усього цього бомбового вибуху десь там у Фріцові спрацював якийсь клапан. Із його тіла полетіло вже не гаряче, а холодне повітря. Хворе око засіпалось, а від нього затіпалась і вся щока.

— Ґрейс! — загорлав він у телефон. — Не слухай того ідіота, який дзвонив тобі допіру. Скасуй Нью-Йорк. Дай мені Лагуну! Що? Та на узбережжі, тупачко. Дім, що чолом дивиться на Тихий океан, аби я міг, коли сама Лиха Доля постукає у двері, побрести у хвилі, як Норман Мейн, осяяний вечоровою загравою. Що? Сховатись. Яке пуття з Парижа? Тутешні маніяки винюшать! Але вони нізащо не запідозрять такого, щоб один Unterseebootkapitiin, котрий ненавидить сонячне світло, та подався до Сонячного Міста — Сол-Сіті, Південної Лагуни — утересувався в тичбу всіх тих безмозких голопупих шелихвостів. Подайте мені лімузин, негайно! Сподіваюсь, що на мене вже чекатиме оселя, коли о дев’ятій я під’їду до ресторану Віктора Гюґо. Давай! — і Фріц хряснув слухавкою, а тоді полум’яним поглядом утупився в Меґґі. — Ти їдеш?

Одначе Меґґі Ботвін була справжня штучка-щучка — чи то, радше, нетануче, ні за якої спеки, ванільне морозиво.

— Любий Фріце! — звернулася вона. — Я народилася тисяча дев’ятсотого року в Ґлендейлі. Звісно, я могла б повернутися туди, аби там померти з нудьги, або ще сховатися в Лаґуні, але від усіх тих «шелихвостів», як ви їх узиваєте, у мене поясок спадає. Скажу ще вам, Фріце, та й вам, мій любий-молодий чоловіче, що й того року я засиджувалася тут щоночі й за третю годиночку: знай крутила свою швацьку зінґер-машинку, підшиваючи кошмари, аби вони хоч наполовину здавалися не такими аж ганебними, та стираючи дурнувату посмішку з ротиків маленьких дівчаток і викидаючи її у сміттєві кошики за страшенно поцюканими койками в чоловічому спортзалі. Ніколи не подобалися мені вечірки: хай то були коктейлики в неділю пообід, а чи боротьба сумо суботніми вечорами. Хай там що скоїлося тої геловінської ночі, я чекала, щоб хтось — хоч би хто! — приніс мені це, зняте на плівку. Але ніхто нічого такого не приніс. Навіть якщо та автотроща сталася просто за нашою стіною, я того не чула. І хай наступного тижня відбувся один похорон, а чи навіть тисяча їх, я відкидала всі запросини й залишалася тут — стинати зів’ялі квіти. Я не спускалася з ґанку на подвір’я, щоб побачити Арбутнота живого, то чого я мала йти дивитися на нього мертвого? А він мав звичку вийти східцями на ґанок та й постояти за дверми-ширмою. А я, було, подивлюся на нього, як він, високий такий, стоїть на осонні, та й скажу: «Вас би підредагувати трішечки!» А він тільки засміється та й не зайде, ніколи. Просто скаже кравчині-костюмерці, яким би він хотів того чи тієї обличчя, ближче або далі, У кадрі чи поза ним, та й піде собі. Як це я примудрилася бути сама-одна, та ще й незамінна, на студії? Бо це був новий фах, і така кравчиня знайшлася, на все місто, лиш одна: я. А вся решта — то були прасувальниці, безробітні, цигани, ворожбити-сценаристи, що й на чайному листі не вміли поворожити. Якось-то на Різдво Арбі надіслав мені самопрядку з гострим веретеном і латунною пластинкою на педалі, а пластинка та з написом: «БЕРЕЖИ ЦЕ, АБИ СПЛЯЧА КРАСУНЯ НЕ ВКОЛОЛА СОБІ ПАЛЬЧИКА Й НЕ ЗАСНУЛА!» Хотіла б я знати його краще, але він був лиш однією з тіней за моїми ширмодверми, а тут, у приміщенні, мені й так вистачало тіней.