Рей Бредбері - Трилогія смерті

що, розважати-міркувати — це фатально? — зіронізував Фріц. — Ти що, на мізки свої сідаєш, коли клепаєш на машинці?

— Вже й не знаю. Агей, непогане це вино!

— Непогане! — люттю вибухнув Фріц у стелю. — Він на «Кортон-’38» каже «непогане»! Та вже ж краще за ті льодяники, що ти їх гризяєш, гасаючи довкола студії. Краще за всіх жінок на світі. Майже за всіх.

— Це вино, — швидко переметнувся я на компліменти, — майже таке саме добре, як і ваші фільми.

— Чудово! — Фріц, прострелений крізь своє его, усміхнувся. — Ще б трішки — і ти зробився б мадяром.

Він знову наповнив мій келих і повернув мою почесну медаль — свій монокль.

— Юний винознавче, а чого ще ти сюди прийшов?

Слушний момент!

— Фріце! — почав я. — Тридцять першого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року ви зрежисерували, зняли й відредагували фільм під заголовком «Дика вечірка».

Фріц напівлежав у своєму кріслі, простягши ноги й тримаючи келих у правиці. А його шуя[58] потяглася до тієї кишені, де мав би лежати монокль.

Холодно й ліниво Фріц розтулив рота.

— Як-як? Повтори!

— Ніч Геловіну, тисяча дев’ятсот тридцять четвертого…

— Налий. — Фріц, заплющивши очі, простяг свій келих.

Я налив.

— Проллєш хоч крапельку — спущу зі сходів.

Фріцове обличчя задерлося до стелі. Відчувши достатню вату вина у своєму келиху, він кивнув, і я відійшов, аби налити й собі.

— І де ж це, — Фріцові уста рухалися так, ніби вони ніяк не були пов’язані з рештою його незворушного обличчя, — де ти чув про такий тупий фільм із такою дурною назвою?

— А знято його без плівки в камері. Ви режисерували його десь зо дві години. Назвати вам акторів, котрі грали тієї ночі?

Фріц розплющив одне око й намагався через кімнату сфокусувати зір без монокля.

— Констанс Реттіґан, — почав я перелік, — І.Х., док Філіпс, Менні Ляйбер, Станіслав Ґрок, а ще — Арбутнот, Слоун та його дружина, Емілі Слоун.

— От так трупа, хай йому всячина, — мовив Фріц.

— Бажаєте, щоб я сказав, навіщо?

Фріц повільно випростався, лайнувся, випив своє вино, а тоді згорбився над келихом, на довгу хвилю в нього задивившись. Тоді кліпнув очима й сказав:

— Оце ж нарешті я маю нагоду все розповісти. Чекав усі ці роки, щоб виблювати це. Ну… хтось та мав це зрежисерувати. Сценарію ніякого ж не було. Усі мов подуріли. Мене привели туди в останній момент.

— І як багато, — запитав я, — ви зімпровізували?

— Більшість… ба ні, геть усе, — визнав Фріц. — Скрізь там валялися тіла. Ну, не те, щоб мертві тіла. Люди й калюжі крові. Знаєш, я був таки прихопив свою камеру на ту вечірку: така нагода — чом не познімати людей зненацька. Принаймні я так зробив. Перша частина вечора була чудова. Люди собі верещали й гасали туди-сюди по студії, вихоплювалися тунелем на цвинтар і гецали поміж могил під музику джаз-банди. Ну, дико було, страшненько, але ж на те й Геловін. Поки не вилилося в непідконтрольне розумові. Маю на увазі ту автотрощу. На той момент, твоя правда, у моїй шістнадцятиміліметровій камері не було вже плівки. Ну, то я роздавав накази. Ти біжи сюди, а ти — туди. І ні в якому разі не викликайте поліції. Машини під стовп! Напхом напхайте скриньку для вбогих!

— Так я й здогадався.

— Та заткайся ти! Той бідолашний виплодок, священик, от-от міг з’їхати з глузду, мов та пані. А студія завжди тримала купи грошви напохваті, про всяк — нагальний — випадок. Ми наповнили коштами хрестильницю, мов на День Подяки, просто перед носом у священика. А був він у такому шоці, що, здається мені, навряд чи й бачив, що ми робимо. Я звелів, щоб ту Слоуниху вивели звідтіля геть. Одна статистка й вивела її.

— Ба ні, — заперечив я. — Зірка!

— Та ну?! Ну, вивели ту, овдовілу. А ми тим часом підбирали шматки-окрушини, замітали наші сліди. Тоді це легше було зробити. Бо студії, зрештою, годували місто. Мали ми одного трупа — Слоуна — напоказ, а другий, Арбутнотів, був, як ми казали, в моргу, ну, а док знай підписував свідоцтва про смерті, аж гай шумів. Ніхто й ні разу не висловив вимоги, щоб ми показали всіх трупів. Від судового слідчого відкупилися так щедро, що стало б йому й на рік відпустки за станом здоров’я. Оце так ми й залагодили ту справу.

Фріц підібгав ноги під себе, поколихав напій над своїм пахом і поводив очима, шукаючи моє обличчя.

— Щастя ще наше, що скоїлося це зразу по всестудійній гулянці, тож усі побігаї: і І.Х., і док Філіпс, і Ґрок, і Менні — якраз були напохваті. Я закричав: «Приведіть охорону! Машини — під стовп! Обгородіть місце трощі! Що, люди вискакують із будинків? То крикніть на них у мегафони, позаганяйте назад! Ну, що там, на тій вулиці, ті кілька будинків, а бензоколонка ж на замку. А решта? Поліційні відділки? Та скрізь темнота, не світиться!» На той час, коли нашевкалася справжня юрба, в піжамах, із віддалених кварталів, я встиг розвести Червоне море на два боки, вдруге поховати Лазаря і вишукати нові завдання для Хом Невірних десь у далеких далях! Чудесно, дивовижно, неперевершено! Налити чогось іншого?

— А що ж то за трунок?

— Бренді «Наполеон». Витримка — сто лят! Ух, і скривишся ж!

Налив.

— Ну, а як і справді скривишся, то тут тобі й смерть.

— А як же воно вийшло з тілами? — дошниплювавсь я.

— Для початку був лиш один загиблий. Слоун. Арбутнота, о Господи, потовкло на безформну м’ячку, але був він іще живий. Ну, я зробив, що міг: переправив його через вулицю, до похоронного бюро, — та й змотався звідти. Там Арбутнот перегодом і помер. Ті двоє, док Філіпс і Ґрок, щосили намагалися врятувати його — у тому закапелку, де бальзамують тіла, а тепер там пункт невідкладної допомоги. Чи ж не іронія долі, га? За два дні потому довелося мені зрежисерувати вже похорон. І знову — неперевершено!

— А куди ж Емілі Слоун? У «Голігок-Гаус»?

— Востаннє я бачив, як її вели через ту порожню ділянку, де буяють польові квіти, до того приватного санаторію. А назавтра й померла. Оце й все, що я знаю. Я просто виконав обов’язки режисера, покликаного загасити охоплений полум’ям «Гінденбурґ», а чи то регулювальника під час землетрусу в Сан-Франциско. Ось такі високі оцінки тому, що я тоді зробив. Але ж навіщо, навіщо, навіщо ти мене про це розпитуєш?

Я зробив глибокий вдих, пропустив