Рей Бредбері - Трилогія смерті

ж я нічим не зараджу ні Арбутнотові, ні Слоунові — обидва вони давно й перетліли. Чи й Емілі Вікс…

І затнулась, а тоді хутко виправилася:

— Емілі Слоун.

— А що, Вікс — це її нове прізвище, відколи вона перебуває, всі ці двадцять років, у «Голігок-Гаусі»? — спитав Крамлі.

— Ту радість, що я здихалася волосяного клубочка в горлянці, слід замочити шампаном! Ходім!

Вона відкоркувала пляшку біля свого викладеного блакитними кахлями басейну й налила в наші келихи по вінця.

— І що ж, ви хочете виставити себе такими дурнями й спробуєте вирятувати Емілі Вікс-Слоун, живу чи мертву, через таку прірву в часі?

— А хто зупинить нас? — запитав Крамлі.

— Та ціла студія! За винятком хіба двох-трьох осіб, які знають, що вона перебуває там. Вам потрібні будуть рекомендації. Ніхто не потрапить до «Голігок-Гаусу» без дозволу Констанс Реттіґан! Та не витріщайтесь отак-о на мене. Я допоможу вам.

Крамлі випив свій шампан і сказав:

— І ще одну, останню, річ з’ясуймо. Хто взяв на себе обов’язки розпорядника отієї ночі, двадцять років тому. Тяжка ж то була ситуація, що й казати. Хто…

— …зрежисерував це? Авжеж, таки треба було на це режисера. Люди верещали, штовхалися, перескакували одне через одного. Це було «Злочин і кара» й «Війна і мир», усе вкупі. Хтось та мав закричати: «Не сюди! Отуди!» Посеред тієї ночі, з усім тим галасом, з усією кров’ю, він, хвалити Бога, врятував і всю нашу сцену, й акторів, і студію — і все те без плівки в його камері! Найбільший із нині живих німецьких режисерів…

— Фріц Вонґ! — вибухнув я.

— Фріц, — видихнула Констанс Реттіґан, — Вонґ.

65

Із Фріцового орлиного гнізда, що на півдорозі між готелем «Беверлі Гілз» і Мулголландом, відкривався краєвид на добрих десять мільйонів вогнів, розсипаних по неозорій площині Лос-Анджелеса. Із продовгастого елегантського мармурового ганку, що затуляв собою частину його вілли, можна було спостерігати промені-струмені в п’ятнадцятимильній далині, яскраві смолоскипи, забарні метеори в небі, що пролітали по одному за хвилину.

Фріц Вонґ розчахнув свої парадні двері й заблимав очима на всі боки, удаючи, ніби ніяк мене не помітить.

Я видобув його монокль зі своєї кишені й вручив йому. Він його хап і вставив у належне гніздо.

— Зарозумілий сучий сину! — Монокль блиснув лезом гільйотини з правого його ока. — Отакої! Це ти! Висхідне світило прибуло нажучити світило-відсвітило. Майбутній король викидає колишнього принца геть. Сценарист, котрий підказує левам, що їм слід казати Даниїлові-приборкувачу, а той їм розказує, що вони мають робити. І чого ти сюди припхався? Фільмові капут!

— Ось, на потрібні сторінки, — я увійшов. — Меґґі? Ви о'кей?

Меґґі, що сиділа в далекому куточку вітальні, кивнула мені головою — бліда, але начебто відійшла після потрясіння.

— Не зважайте на Фріца, — порадила вона. — Він надудлився пива з тріскою та напхався ліверної ковбаси.

— Ану присядь біля Чики та й заткайся! — звелів мені Фріц, пропікаючи моноклем дірки в моїх сторінках.

— Так… — я глянув на Гітлерів портрет на стіні та й клац закаблуками, — пане!

Фріц глянув, куди й я, і розсердився.

— Яке ти дурне! Той портрет маляра-маніяка висить тут, аби нагадувати про великих виплодків, од яких я втік, аби прибитися до виплодків тутешніх — дрібосіньких. Боже ж мій! Таж фасад «Максимус-Філмс» клоновано з Бранденбурзьких воріт! Sitzfleisch,[55] сядь мені!

Я й приземлив свою зітцфляйш — і моя нижня щелепа так і відпала.

Бо якраз за Меґґі Ботвін лишало красою найнеймовірніше, яке я тільки бачив у житті, релігійне святилище. Було ж воно і більше, і яскравіше, і прекрасніше за срібно-золотий вівтар Святого Себастьяна.

— Фріце! — вигукнув я.

Адже все те сліпуче святилище було устелене полицями, а ті полиці заставлені всілякими крем-де-мент, бренді, винами бургундськими та бордоськими: верстви на верствах кришталю та осяйного коштовного скла. Разом воно блищало-виблискувало, мов який підводний грот, звідкіля могли випливати зграями чи роями полчища осяйних пляшок. А вище, а надовкола — десятки, як не сотні, висульок з прегарного шведського різьбленого кришталю, а ще Лалік,[56] а ще Вотерфорд…[57] Був то якийсь тріумфальний престіл, місце народин Людовика Чотирнадцятого, єгипетська усипальня Фараона-Сонця, балдахін над троном Наполеонової коронації на імператора… Була то вітрина іграшкової крамниці напередодні Різдва… Було то…

— Як вам відомо, — обізвався я, — п’ю я рідко…

Монокль так і вилетів із Фріцового ока. Та він його таки впіймав і всадив назад.

— І чого ж тобі там забажалося? — прогавкотів він.

Я пустив повз вуха зверхність його тону, бо саме вчасно пригадав таке вино, яким Фріц був колись похвалився.

— Кортону, — мовив я, — із тридцять восьмого року.

— Ти й справді сподіваєшся, що я відкоркую найкраще своє вино для такого типчика, як оце ти?

Я проковтнув давучий клубок і кивнув головою.

Він зіп’явся навшпиньки й мало не до самої стелі заніс кулака, от ніби щоб увігнати мене в підлогу. Одначе кулак той лагідно опустився й відкрив віко шафки, аби дістати звідтіля пляшку.

І справді: Кортон, 1938.

Скрегочучи зубами й пожираючи мене очима, він відкорковував пляшку.

— Ось я поспостерігаю, як ти його сьорбатимеш, кожен ковток! — прогарчав він. — Якщо скривишся, хоч трішечки, якщо викажеш, що ти його не поцінував як слід… пшш!

Напрочуд хвацько видобув він корок і поставив пляшку, аби вино видихалося трішки.

— Ну, а зараз, — зітхнув він, — дарма що фільм уже двічі переставився, погляньмо, що тут утнув наш чудо-хлоп! — Фріц плюхнувся в крісло й зателепав моїми новими сторінками. — Дай-но я прочитаю твій нестерпний текст. Хоча один тільки Бог святий відає, чому ми маємо удавати, начебто хоч коли-небудь та повернемося до тієї бійні-різниці! — Він заплющив своє ліве око, а праве, сховане за тією яскравою шклянкою, забігало сюди-туди, туди-сюди. Дочитавши, він жбурнув ті сторінки на підлогу й люто кивнув головою Меґґі: позбирай, мовляв. І невідривно стежив за її обличчям, а сам тим часом наливав вино.

Меґґі поклала ті сторінки собі в пелену, а на них — свої руки, мов на яке євангеліє.

— Я ладна заплакати. І що? Уже й плачу!

— Припини корчити комедію! — Фріц одним ковтком поглинув своє вино й аж тоді схаменувся — розсердився на мене, бо то ж через мене він мусив вихилити його залпом. — Та ніяк ти не міг написати все це за кілька годин!

— Даруйте, — боязко вибачився я. — Але тільки швидка робота дає добрі результати. А загальмуєш — то й почнеш розважати, що ж це ти робиш, та й напартолиш.

— А