Рей Бредбері - Трилогія смерті

Я тільки бачила юрби, що йшли за ним, коли він меморіально від’їздив звідси, та як обходили сусідній квартал, проводжаючи його до місця вічно холодного спочинку й затишку. Як і все в житті, включно й з цією проповіддю, це потребувало редагування…

І вона глянула вниз, на свій бюст, аби затримати якісь невидимі чотки, що ховалися там для її невгамовних пальців.

Довгенько помовчавши, Фріц проказав:

— Відтепер Меґґі Ботвін німуватиме цілий рік!

— Ба ні, — Меґґі Ботвін зупинила свій погляд на мені. — Маєте ви якісь останні новини щодо цієї шарпанини, яку ми спостерігаємо останні кілька днів? Хтозна, чи завтра не перенаймуть нас заново, запропонувавши лиш третину теперішньої платні?

— Ні, не маю, — мляво відповів я.

— Та до дідька лисого все це! — вигукнув Фріц. — Я пакуюсь.

Моє таксі все ще на мене чекало, вицокуючи астрономічні суми на мою голову. Фріц облив його й мене своєю зневагою.

— І чого ти, телепню, не навчишся водити?

— Аби чавити людей на вулицях, у фірмовому стилі Фріца Вонга? То що, до побачення, герр Роммель?

— Лиш до того моменту, коли Союзники візьмуть Нормандію.

Я сів у кеб, а тоді лапнувся за кишеню.

— А як бути з цим моноклем?

— Сяйни ним на наступному врученні академічних нагород. Я для тебе замовлю місце на балконі. І чого ти ще чекаєш — обіймів? Ось я тебе! — і сердито мене поторсав. — Забирайся мерщій, а то як дам копняка, то дале-е-еко залетиш!

Коли ж я від’їздив, Фріц прокричав;

— Я все забуваю сказати, як люто тебе ненавиджу!

— Брехло! — кинув я.

— Авжеж, — кивнув Фріц і підняв руку в забарному, стомленому салюті, — я брехло.

66

— Я оце все думав про «Голігок-Гаус», — мовив Крамлі, — та про твою подружку Емілі Слоун.

— Не подружка вона мені, але продовжуй.

— Психічно хворі люди мене обнадіюють.

— Що?!! — я мало не впустив своє пиво.

— Бо ж психічно хворі обирають залишатися при житті, — провадив Крамлі. — Вони так люблять життя, що, замість знищити його, ховаються за муром, якого самі собі й змурували. Удають, ніби не чують, але чують, ще й ого як! Удають, ніби й не бачать, а таки бачать. Божевілля каже: я не люблю жити, але життя люблю. Не люблю правил, але ви мені симпатизуйте. Отож, замість упасти в могилу, я краще десь-якось переховаюсь. Не в трунку, не в ліжку поміж простирадел, ані не в голці заштрику, ані не в понюху білого порошку, а в божевіллі. На моїй власній полиці, на моїх власних кроквах, під моєю власною німотною стріхою. Еге ж, саме так божевільні люди й дарують мені надію. Хоробрість — це поки я живий-здоровий, а ліки завжди напохваті, якщо я коли-небудь знеможусь і потребуватиму їх. І це — божевілля!

— Дай мені оте пиво! — я хапонув його. — А скільки цих було в тебе?

— Тільки вісім.

— Господи! — я віддав йому те пиво. — І це все увійде до твого роману, коли він вийде друком?

— Можливо, — Крамлі легко-мило й самовдоволено відригнув і повів далі. — Якщо тобі треба вибрати: або мільярд років пітьми, й жодного промінчика сонячного більше, то чи не вибереш ти ступору? Тоді ти все ще тішитимешся зеленою травою та повітрям, що пахне, мов розрізаний кавун. Поторкаєш собі коліно, коли ніхто не бачить. І весь час прикидатимешся, ніби тобі все байдуже. Але ж тобі все так не байдуже, що ти вибудовуєш собі кришталеву труну й запечатуєш себе в ній.

— Боже ж ти мій! Продовжуй!

— І я ставлю запитання: навіщо вибирати божевілля? І відповідаю: аби не померти. Любов — ось вона, відповідь. Усі ж наші почуття — це різні любові. Ми любимо життя, але боїмося того, що воно з нами робить. Отже? Чом би й не випробувати божевілля?

Довгенько помовчавши, я запитав:

— І куди в дідька допровадить нас уся ця балачка?

— До божевільні, — відповів Крамлі.

— Говорити з кататонічкою?

— Це вже спрацювало раз, чи не так? Пару років тому, коли я загіпнотизував тебе так, що ти зрештою майже пригадав убивцю.

— Авжеж, але я не був схибнутий!

— А хто скаже напевне?

Я й замовк. І тоді знову заговорив Крамлі:

— А що, коли ми приведемо Емілі Слоун до церкви?

— Чорт!

— Ти не черкай мене. Усі ж ми начулися про її щорічні благодійні пожертви для Богоматері Вечірньої. А як вона на два Великодні пожертвувала двісті срібних розп’ять. Раз католичка — навіки католичка.

— Навіть у божевіллі?

— Але в душі вона усвідомлюватиме! Там, усередині, за тим її муром, вона збагне, що перебуває на месі — й заговорить!

— Впаде у пишномовне марення…

— Можливо. Але ж вона знає все. Саме тому вона й збожеволіла, аби не могти ні думати про це, ні говорити. Тільки вона й лишилася, а всі інші загинули — чи то поховалися під самісіньким носом у нас, бо роти їм залито золотом.

— І ти гадаєш, вона й почуватиме, і тямитиме достатньо? Знатиме й пригадуватиме? А що, як ми вженемо її в ще глибше божевілля?

— Господи, хіба ж я все знаю. Тільки це у нас — остання ниточка. Ось ти випитав половину бувальщини у Констанс, іще чверть — у Фріца, ще щось — у священика. Це все фрагменти такого собі пузеля, а Емілі Слоун — рамка для нього. Запалимо свічки, покадимо ладаном. Хай бамкне вівтарний дзвін. І, можливо, жінка й прокинеться після семи тисяч днів сплячки — і заговорить.

Крамлі посидів добру хвилину, п’ючи поволі, але багато. Тоді нахилився до мене й запитав:

— Ну, то що? Витягнемо її?

67

Ні, ми не повели Емілі Слоун до церкви.

Ми принесли церкву до Емілі Слоун.

Усе влаштувала Констанс.

Ми з Крамлі принесли свічки, ладан і виготовленого в Індії мідного дзвона. Поставили й запалили свічки у затіненій кімнаті: такий собі Елізій, Острів Блаженних, у санаторії «Голігок-Гаус». А я ще й пришпилив собі до колін пару полотняних шматин.

— А це ще для якого дідька? — буркнув Крамлі.

— Для звукового — шелестючого ефекту. Шелепає, мов ряса у священика.

— Господи! — тільки й мовив Крамлі.

— Ну-ну, нехай уже.

Запаливши свічки, ми з Крамлі поставали в альковному куточку кімнати, а тоді помахали, щоб поширити дух ладану, та ще випробували дзвін. Так, виходив гарний, чистий звук.

Крамлі погукав тихенько:

— Констанс? Давай!

І перед нами з’явилася Емілі Слоун.

Ні, вона не рухалася самостійно, з власної волі, не