Рей Бредбері - Трилогія смерті

ступала ногами, ані голови не повертала, ані очима не позирала ліворуч або праворуч: очі на різьбленому, немовби з мармуру, обличчі лишалися незрушні. Спершу з пітьми виринув її профіль над негнучким тілом, потім завидніли й руки, згорнуті у могильно-кам’яній безжурності над лоном, яке час зробив незайманим. Вона сиділа у кріслі на коліщатах, яке ззаду штовхала майже невидима режисерка — Констанс Реттіґан, убрана в чорне, мов для репетиції якогось давнього похорону. Коли біле обличчя й жахливо супокійне тіло Емілі Слоун заїхало з холу до кімнати, у нас тут мов які птахи здійнялися в повітря. Ми замахали шматинами, женучи пахнючі димки до неї; тихо тенькнув дзвін.

Я прокашлявся.

— Тсс! Вона слухає! — прошепотів Крамлі.

І так воно й було.

Коли Емілі Слоун заїхала в тутешнє м’яке світло, її очі ледь зворухнулися, майже непомітно здригнулися під повіками, адже невловне коливання свічкових пломінців мов пальчиками кивало, закликаючи тишу й нахиляючи тіні.

Я ще погнав до неї духмянощі.

Тенькнув дзвоном.

А від цього й саме тіло Емілі Слоун наче заструменіло. Мов невагомий повітряний змій, несений невидимим вітром, воно почало мінитися, от ніби її плоть танула, зникала.

Знову ніжно продзвенів дзвін, і від ладанового димку затріпотіли її ніздрі.

Констанс відступила назад, у тіні.

Голова Емілі Слоун обернулася до світла.

— О Боже мій! — прошепотів я.

«Це ж вона!» — подумалося мені.

Та сама сліпа жінка, що отого незабутнього вечора була завітала до ресторану «Браун-Дербі» разом із Чудовиськом і з ним-таки пішла геть… От ніби це сталося тисячу вечорів тому!

І не сліпа вона була.

Тільки ступор, кататонія.

Але не простий, не звичайний ступор.

А той, що вийшов із могили, аби завітати до цього покою, до ладанових духмянощів та ніжного тенькання дзвона.

Емілі Слоун…

Хвилин десять сиділа вона, нічого не промовляючи. Ми з Крамлі лічили удари наших сердець. І дивились, як пломінці пожирають свої свічки та як пливуть-плинуть пасемця ладанового диму.

І тоді, нарешті, настала та чудова мить, коли її голівка схилилася набік, а очі розширилися.

Либонь, вона просиділа так ще хвилин десять, упиваючись речами, що пригадувалися, приходячи з далекої далини, поки ще не сталася та троща, що розтрощила їй життя на цьому каліфорнійському узбережжі.

Я уздрів, як ворухнулися її уста, коли за ними зарухався її язик.

Вона мов писала слова на внутрішній поверхні своїх повік… та ось, нарешті, почала їх перекладати звичайною мовою:

— Ніхто… — промурмотіла вона, — не… розуміє…

І потім:

— І ніхто… ніколи… не розумів.

Змовкла.

— Він був… — промовила вона нарешті — й затнулась.

Ще полинули хвилі ладану. Зовсім тихенько тенькнув дзвін.

— …студія… він… любив…

Я аж закусив собі руку, вичікуючи.

— …місце… для… гри. Набори…

Тиша. Її очі сіпнулись, пригадуючи.

— Набори… іграшки… електричні… потяги. Хлопчики, так. Десять… — вона перевела віддих. — Одинадцять… років.

Затріпотіли пломінці свічок.

— Він… завжди казав… Різдво… завжди… ніколи… не вдома. Він би… помер… коли б не Різдво… дурний чоловік. Але… дванадцять… він зробив… батьки забирали… шкарпетки… краватки… светри. День Різдва. Накупити іграшок. А інакше й не заговорить.

Голос їй урвався, наче десь відлетів.

Я глянув на Крамлі. Його очі мов ладні були з орбіт вискочити, так йому кортіло почути більше, ще більше. А ладан курів собі. Я тенькнув дзвоном.

— І…? — уперше прошепотів нишпорка. — І…?

— І… — луною відгукнулася вона. Ось іще вичитала якісь рядки з внутрішньої поверхні своїх повік. — Отак… він… і керував… студією.

Знову з’явився кістяк у її тілі. Вона мов перебудовувалася у тому своєму кріслі, от наче спогади чіпали струни, полегшуючи і загубленому життю, й самій її сутності повернутися на належне їм місце. Навіть кістяна основа її обличчя мов переладналася, переробивши їй і щоки, й підборіддя. Ось вона заговорила швидше. І, зрештою, вилила все.

— Грався. Так. Не працював, а… бавився. Студією. Коли його батько… помер.

І далі вона говорила все вільніше, видаючи вже по три-чотири слова, і нарешті пішли й прориви, і, врешті-решт, полилися й шпаркі довші вислови — випади… рулади… Щоки їй зарожевіли, в очах зблиснули вогники. Вона почала зводитися на ноги. Мов який ліфт, що виходить із темної шахти на світло, вгору злинула її душа, а за нею і сама вона звелася, стала на рівні ноги.

Це нагадало мені ті вечори 1925-го, 1926-го, коли з якогось далекого далека долинали голоси, коли десь там далеко співали, статично, а ти намагався прокрутити через сім чи й вісім поділок на круговій шкалі твого радіо — супергетеродин! — й потрапляв до отого такого далекого містечка Скенектаді, де якісь кляті дурні витинають таку музику, якої тобі не хочеться чути, але ти все настроюєш, настренчуєш, аж поки та статика якось розтане, і з диска гучномовця прорвуться ті, що треба тобі, голоси, й ти звитяжно засмієшся, дарма що хотілося тобі почути саме лиш звучання, а про смисл слів — байдуже. Отак воно було й цього вечора, в цьому місці, з цими духмянощами, та цим дзвоном, та пломінцями цих свічок, що закликали Емілі Слоун підвестися — вище й вище, до світла. І вся вона була спомин, а не плоть, отож слухати, слухати, дзвін, дзвін, і голос, голос, а Констанс стояла позад білої тієї статуї, готова підхопити, якщо вона впаде, а та статуя промовляла:

— Студія. Була нова-новісінька, Різдво. Щодня. Він був завжди. Тут о сьомій. Ранок. Палкий. Нетерплячий. Як побачить когось. Кому заціпило. То й скаже: «Відкрий рота! Смійся!» Ніколи не розумів. Нічиєї депресії, коли існувало одне життя. Жити. Стільки не зроблено…

Десь її знов занесло, загубилася, от ніби цей останній такий тривалий прорив стомив її, аж до виснаження. Та ось дванадцять ударів серця знову погнали їй кров, легені наповнилися повітрям, і вона помчала, мов хто гнався за нею:

— Я… того ж року, з ним. Двадцять п’ять, допіру прибула з Іллінойсу. До нестями залюблена в кіно. Він укмітив, що я залюблена до нестями. Тримав мене… поруч.

Помовчала. А потім:

— Чудово. Усі ті перші роки… Студія розросталася. Він розбудовував її. Плани-проекти. Називав себе Дослідником. Картографом. До тридцяти п’яти. Так казав. Хотів цілий світ помістити у… стінах. Жодних подорожей. Ненавидів потяги. Машини. Машини вбили його батька. Велика любов. Отож, як бачите, жив він у малесенькому світі. І все малів — що більше міст, країн будував на території. Галлія! Його. Потім… Мехіко. Острови біля Африки. Потім… Африка! Казав він. Немає потреби мандрувати. Просто замкнися всередині. Запроси людей. Побачити Найробі? Ось воно! Лондон?